Читати книгу - "Від півночі на південь, Даніїл Овечко"

— Командир... Давно до мене так не зверталися. Напевно, в загоні багато що змінилося? — Венрум заплющив очі, згадуючи минулі часи.

— Ні, майже ні. — швидко відповіла дівчина.

— Кхм, вибачте, але ви не забули, що тут не одні? — сивий високий чоловік у жовто-зеленому камзолі сидів за письмовим столом біля  дальнього вікна кімнати, розглядаючи гарну пташку в клітці, що стояла поруч.

— Генерале Фріман! Вибачте за порушення собурдинації, але ми так довго не бачилися... — не відпускаючи людину, відповіла дівчина.

— Хах! Що ще можна очікувати від тих, хто працює у віддалені від інших армійських частин. — від сміху він відкинувся на м'яку спинку свого крісла, потім, склавши руки в замок, він кинув серйозний погляд на двох та продовжив. — Втім, мій колега пояснив ситуацію. Венруме Невловимий, не знаю, хто ти був до злочинного життя, але тебе відпустять, якщо підпишеш цей бланк. — він торкнувся аркуша паперу, що лежав перед ним, і підсунув його до протилежного краю.

— І що там? — Венрум перший розірвав обійми і легенько відсунув знайому, щоб пройти до столу. 

У запропонованому документі було сказано, що в обмін на звільнення, колишній отаман повинен вступити на службу до диверсійно-розвідувального відділення Кавалерії Імперіума на посаді молодшого офіцера, а також дарується армійський титул лейтенанта. 

— Хм, от навіщо мене сюди привели. І ось навіщо ти тут? — Тепер він звернувся до Оріси.

— Так! Ми давно шукали тебе! Ми всі хочемо, щоб ти повернувся. — широка усмішка спала з обличчя дівчини, вона жалісно дивилася на нього і трохи боязко підійшла до столу.

— Ага. Навіть той хлоп?

— Ну, я думаю, що проти був тільки він, проте наказу покровителя він не посмів перешкоджати. 

— Орісо, ти ж краще за інших розумієш, чому я втік. Я не хочу... Я не зможу повернутися. 

— Ти так засмутився через ту облогу?

— Так! Це були безглузді жертви! Ми втратили стільки людей, стільки спорядження довелося покинути! Та ми п'ятеро дивом вибралися з того замку! П'ятеро! Із сорока семи чоловік лишилося п'ять! І це тільки наш загін... — чоловік несподівано вибухнув люттю. Він скинув зі столу всі папірці, чорнильницю, лампу, склянку з графіком води та клітку, останню намісник встиг зловити до того, як вона з гуркотом упаде на паркет.

— Пробач, але нам... мені правда шкода всіх загиблих, мені теж соромно за те, що ми так легко втекли. Але наша пісенька і всі ви підбадьорювали і не давали впасти духом. Так з кожним із нас. — Оріса схопила його за руку і тихо промовила, ледве стримуючи сльози. — Я більше не хочу вас втратити. Не хочу втратити тебе... назавжди...

— Пробач… Я думав… Просто вибач. — Венрум поклав свою руку їй на голову і ніжно погладив її, поки тихі схлипи не припинилися. — Мені... Я хочу обміркувати цю пропозицію. — звернувся той до намісника.

— Добре, до завтра ще почекати можна, вам подадуть у камеру щось краще за тюремну юшку. — несподівано спокійно відповів Фріман розбійнику, не відриваючи погляду від пташиної клітки.

— Дякую. Ну, Орі. Я подумаю. Не можу я ухвалити таке рішення прямо тут і зараз. — він став навколішки, щоб бути на одному рівні з дівчиною і подивитися їй у вічі.

Срібновласа витерла свої заплакані очі і з іскрою подивилася на нього у відповідь.

— Так, ти не змінився. Я щаслива. Буду чекати на твою відповідь. І будь ласка, знай, що я прийму будь-яке твоє рішення. — заспокоївшись, відповіла вона.

— Будуть мати на увазі, заступнику командира. — Венрум підвівся і самостійно, трохи тремтячими ногами пройшов до виходу. 

Чоловіка швидко відвели до тюремної камери. Там задумливо сиділа Вічі, вона навіть не помітила, як її співкамерник повернувся.

— О, я боялася, що ти вже втік, розбійнику. Що там з тобою робили? — Вийшовши з трансу зреагувала дівчина.

— Та нічого такого... Хоча ні. Я не хотів торкатися свого минулого, свого болю. Але ти маєш знати, перед тим, що я тобі скажу. Я раніше був солдатом Імперіума Гнісс. — Венрум присів спиною до стіни, розглядаючи сонячне світло за ґратами.

— Це погано? — зацікавлено подивалася на нього ферарія.

— Та не дуже. Але потім відбулася ця революція. Теократія та Ллін зі своїм Творцем. Раніше армія потрібна була для захисту держави та повернення земель у демонів. А зараз це здебільшого війна одних людей з усім світом. Ті люди пішли проти всіх інших рас та тих, хто їх підтримує. Ось тоді й настав момент неповернення. Почалися реформи армії. Мене призначили командиром нового кавалерійського відділення. Ми виконували роль розвідки та диверсантів прямо перед носом ворога. Часто в наші ряди закидали злочинців, що не смертельно провинилися, але від них було мало користі на завданнях, хібащо в прямих битвах... Ну і потім сталося те, що сталося, мені набридли ці шалені накази, ці порядки, ці смерті... Я втік. Я вирішив стати вільним вітром, але ціною виявилася зрада. Я зрадив своїх друзів. Ми були один одному єдині у цьому світі, кому справді можна довірити спину. Вони довірили її мені, а я...

— Вибач, я не до кінця розумію, що ти хочеш мені сказати. Усі ті події для мене нічого не означають. Але судячи з твого вчинку, з твого виразу обличчя, я можу сказати, що ти не винен.

— Ну авжеж, ти ж із далекої півночі. Звідки тобі знати, хто винен, хто ні.

— Тут я впевнена, ти не винен. Ти ж каєшся. Можу тебе запевнити, побачивши твої страждання, друзі одразу зрозуміють і пробачать, а можливо вони навіть не тримають образи. — намагалася підбадьорити людину ферарія.

— Так, вона мені так і сказала...

— Хто вона?

— Оріса... Хороший друг, вірний.

— Ясно. Вона одна із тих друзів, яких ти покинув? Вона зустрічала тебе?

— Так, мене відвели до кабінету голови цього замку, там зробили мені пропозицію та зустрів її.

— А що за пропозиція?

— Мене пробачать, але натомість я знову мушу повернутися в той загін.