Читати книгу - "Від півночі на південь, Даніїл Овечко"

— А що ти бачив?

— Вентуса... Мій кінь дуже не любить чужих. Він не довіряє нікому, крім мене і моїх друзів... Коли нас схопили, то було очікувано, що мій найкращий друг хочаб втече геть, щоб потім знову прийти за мною. Але в останніх секундах своєї свідомості він поводився спокійно, я бачив, як до нього хтось підійшов і, судячи з реакції, це міг бути хтось близький для нас обох.

— Стривай но, а де Ріша? Що з нею сталося? З нею ж все гаразд? Ти її не бачив? — занепокоївшись, Вічі схопилася на ноги і спробувала підбігти до ґрат, але вона не помітила, що ноги досі були міцно зав'язані, від чого та впала обличчям у прути.

— Вибач я забув попередити! Ну і на рахунок твоєї рисі. Я б так сильно не турбувався, на ній сідло. А якщо моя здогадка вірна, з нею тимпаче все добре, адже там завжди потрібні нові вершники та їздові тварини.

— Де там? — встигла запитати дівчина, але їх перервав шум замку, що відперевався, та бряцання десятків ключів біля дерев'яних дверей десь наприкінці коридору, а потім важкі кроки, що наближалися.

Похмуро виглядаючий бородатий гном у високих шкіряних чоботях з металевими підкладками на підошвах повільно йшов уздовж коридору, який був освітлений парою люстр. Незнайомець тихо приспівував якусь народну морську мелодію підбиваючи в такт своєю палицею по долоні, а потім він затих. Щойно зупинився навпроти камери із двома ув'язненими.

— Значить так, давайте, обличчям до протилежної від дверей стіни, руки у мене на очах. Кого викликаю, той повільно кладе руки на потилицю і смиренно прямує до виходу. Всім зрозуміло? — грубо звернувся до двох тюремник.

— А куди ви нас проведете? — поцікавився Венрум.

— Патякати з в'язнями незвелено. А тепер давайте, робіть, що повинні. — він казав так швидко та нервово, ніби у гнома залишилася година життя, а ці нахаби сміють забирати його час.

— Передчуваю, це буде неприємно. — вже тихіше сказав чоловік і притулився щокою до цегляної стіни. Вічі квапливо повторила за ним. Далі пролунав брязкіт ключів, замок клацнув і двері решітки з протяжним, ріжучим скрипом відчинилися.

— Кхм, тож хто з вас Венрум?

— Я. — без ентузіазму відповів колишній отаман.

— Он який ти… Знаменитий невловимий Венрум! Чутки про тебе були страшнішими, ніж ти є. Шкода тебе терміново наказали доставити до військового намісника, інакше прийшов би туди зі зламаними ногами! — щиро засміявся гном.

— Але це я б вже доповз...

— Саме так! У цьому і полягає смішна частина! А тепер, давай іди сюди, бити не буду, тільки кілька разів пну під коліно. — витираючи з бороди слину, відповів тюремник.

Венрум сперечатися не став і склавши руки за голову вийшов із камери. Страж замкнув двері і наказав людині йти вперед. Але не встиг той зробити і два кроки, як кийок прилетів просто в сухожилля, від чого в'язень трохи спіткнувся.

— Давай-давай. Тебе покликали терміново. Напевно не терпиться дізнатися правду про ваші набіги. Тож, менше падай, ширший крок. Теж мені, "невловимий"! Вловимий ще й який, ногами он як ворушить повільно! — підштовхнувши його вперед, гном продовжував зловтішатися в спину.

— Коли ми зустрінемося ще раз, ти співатимеш інакше. — ніби посміхаючись, сказав Венрум. Так, їхні голоси розчинилися за дверима на початку коридору.

Вічі залишилася сама, самотужки з думками. Якщо подумати, вона ще ніколи не була по-справжньому самотня. Поруч завжди хтось був. Але зараз, єдині сусіди це протяг і змучений, худий лисий злочинець у камері навпроти, який весь цей час сидів у тіні, обпершись спиною об стіну і уткнувшись обличчям у коліна. Він так і не підняв голови.

Ферарії було тут ніяково, нічого було робити. Ця  низька стеля, ці обшарпані й подряпані стіни, ці холодні ґрати на вікні й дверях, все це ніби тиснуло на неї своєю атмосферою обмеженості. Вся ситуація здавалася неправильною, середовище максимально вороже та непримітне. 

Південний світ виявився надто різним. Вічі не встигала вкладати в голові всі новації, що помічала.

Але що на рахунок Венрума? Як він там? І що з ним роблять зараз?

А він, під задирки стражника, зараз піднімався сходами фортеці на верхні поверхи в кабінет начальника цього невеликого замку-в'язниці, прямо на скелястому острові, оточений бурхливими протоками в межах міста Альфіціан.

Нарешті, кабінет намісника був прямо перед обличчям людини.

— Так, давай-но, руки не опускай, тримай їх в полі зору. Начальник наказав тобі входити одному, тому зараз я відчиню двері, ти заходь і я зачиню. Все зрозумів?

— Так... Як скажеш. — з легкою посмішкою відповів вусач.

Далі гном підійшов до дубових дверей, відкрив не зачинені двері і яскраве світло з великих вікон вдарило в очі людині, а аромат якихось квіт, що різко відрізнявся від тюремного запаху металу та цвілі, вдарив у ніс. Примружившись Венрум зробив кілька кроків уперед, варто було йому переступити за поріг, як двері відразу закрилися вдаривши його в спину.

— Венруме, я рада нарешті знову зустріти тебе! — як тільки очі звикли до освітлення, він побачив низьку дівчину людину, що ледь не летить на нього. Розплившись в посмішці вона примружила свої небесно блакитні очі, а на голові у неї розвивалося довге срібне волосся. І за мить вона уткнулася обличчям у груди Венрума і міцно обійняла його.

— Орі! Радий тебе теж знову зустріти живою та здоровою, здається, ти стала вищою. Але що ти тут робиш? — чоловік на мить розгубився і не знав, що робити, але в результаті вирішив ніжно покласти свою руку їй на спину і міцно обійняти у відповідь.

— Я так сумувала! Цілий рік не бачилися! Я боялася, що ти вже помер, або дуже змінився. Однак, здається, ти такий, яким був. — вона не відпускала його, лише намагалася стати на носочки, щоб хоч на пару міліметрів, але наблизитися до обличчя чоловіка і розглянути його.

— Хто зна… Хоча я і справді старався залишатися собою.

— Я рада... командире. — вона лише дужче притискалася до знайомого.