Читати книгу - "Загублені світила, Катерина Леванте"

Очі постаті горіли примарним світлом, і кожен їхній погляд здавався пронизливим. Полумна відчула, як її серце стискається, коли тінь почала приймати різні форми. Спершу це був Люціус Мелфой, який погрожував її батькові. Потім перед Невіллом виник Белатриса Лестранж із садистською усмішкою, від якої він усе ще іноді прокидався серед ночі.

— Ви думаєте, що можете перемогти мене? — шепотіла тінь. — Ви слабкі. Ви боїтеся мене, бо я — це ви.

— Ти не більше, ніж відлуння, — Полумна випросталася, хоча її голос трохи затремтів. — Ти лише тінь того, що ми колись пережили.

Тінь розсміялася, і звук цього сміху був моторошним, наче ламалися скрипучі двері.

— Якщо я тінь, чому ви досі тремтите?

Боротьба починається

Тінь раптово розділилася на кілька менших створінь, які кинулися на них. Невілл і Полумна стояли спина до спини, їхні палички сяяли яскравим світлом. Але кожен закляття, яке вони спрямовували, здавалося, проходило крізь створінь, не завдаючи їм шкоди.

— Вони нематеріальні! — закричав Невілл, ухиляючись від одного з нападів. — Це як битися з вітром!

— Ні, — сказала Полумна, зосереджуючи свою магію. — Їхня сила — у наших страхах.

Одне з створінь, яке нагадувало велетенську змію, почало звиватися до Невілла, але Полумна, не роздумуючи, кинулася на допомогу. Вона підняла артефакт, і той випустив сліпучий промінь світла, який змусив тінь відступити.

— Не здавайся, Невілле, — сказала вона, її голос був спокійним, але рішучим. — Ми повинні прийняти те, ким ми є, і перестати боятися цього.

Магія довіри

Полумна зрозуміла, що їхні закляття не зможуть перемогти тінь, бо вони спрямовані зовні. Справжня битва була всередині. Вона простягнула руку до Невілла, який виглядав змученим і виснаженим.

— Невілле, довірся мені, — сказала вона тихо, але наполегливо.

— Що ти задумала? — спитав він, хоча вже підняв руку, щоб узяти її.

— Ми повинні об’єднати нашу силу, нашу віру одне в одного. Це єдиний спосіб розсіяти цю темряву.

Вони об’єднали руки, і Полумна сконцентрувалася на найтепліших почуттях, які вона могла знайти у своєму серці: спогади про батька, подяка за те, що Невілл поруч, і нове, незвідане почуття, яке розквітало між ними.

— Магія довіри, — прошепотіла вона, і її голос, здавалося, став джерелом світла.

Невілл закрив очі, зосереджуючись на відчутті Полумни поруч. Її рука в його була джерелом сили.

Він подумав про свою бабусю, яка виховала його, про друзів, які завжди підтримували його, і про Полумну, яка стала для нього кимось дуже важливим.

Світло перемоги

Світло, яке утворилося навколо них, було не просто яскравим — воно було чистим і теплим. Темрява почала розсіюватися, а тінь, яка ще хвилину тому виглядала всесильною, закричала, її обриси стали тьмяніти й розпадатися.

— Ні! — кричала тінь. — Ви не можете просто прийняти це! Ви повинні боятися мене!

— Ми не боїмося, — сказав Невілл твердо. — Ми сильніші разом.

Останні залишки темряви зникли, а печера наповнилася тишею.

Мить близькості

Полумна й Невілл ще кілька секунд стояли нерухомо, тримаючись за руки. Їхні серця билися в унісон, і вони відчули, як щось змінилося між ними. Вона глянула на нього своїми великими сріблястими очима, і їхні погляди зустрілися.

— Ми це зробили, — прошепотіла вона.

— Завдяки тобі, — відповів Невілл, але вона заперечливо похитала головою.

— Завдяки нам, Невілле.

У цій миті не було слів, але їхні серця говорили за них. Світло, яке вони створили разом, не згасало, а тихо сяяло в їхніх очах.

Відлуння світла

Коли їхнє спільне світло зникло, залишивши в печері м’яке сяйво, Полумна й Невілл відчули, що стали ближчими, ніж будь-коли раніше. Темрява не просто залишила печеру — вона зникла з їхніх сердець, залишивши місце для нової сили й тепла.

Полумна повільно відпустила руку Невілла, але її погляд залишився на ньому. У його очах вона побачила більше, ніж подяку — там було щось, що змусило її серце битися частіше. Вона вже не могла ігнорувати те, як його присутність давала їй відчуття захищеності й надії.

— Ти помітив? — порушила тишу Полумна, нахиляючись ближче до стіни печери, де мерехтіло відбите світло.

Невілл обернувся до стіни й помітив візерунки, які тепер стали видимими. Каміння, яке раніше здавалося звичайним, було покрите написами й гравюрами, що сяяли тонким золотавим світлом.

— Що це таке? — запитав він, з подивом торкаючись пальцями одного з символів.

Полумна усміхнулася, але її очі світилися серйозністю.

— Це послання. Древнє, як сама магія. Вони знали, що темрява — це не щось зовнішнє. Це частина нас. Але вони також знали, що світло завжди може перемогти, якщо ми готові довіряти собі й тим, хто поруч.

Невілл задумливо кивнув, роздивляючись символи. Він відчував, що їхнє випробування було більше, ніж просто магічною битвою. Воно було випробуванням їхньої віри, вміння відпустити страхи й довіряти одне одному.

— Ці символи ведуть нас далі, — сказала Полумна, уважно вивчаючи гравюри. — Наступне випробування буде складнішим.

— Думаєш, ми готові? — Невілл подивився на неї, його голос був тихим, але сповненим впевненості.

Полумна повернулася до нього й усміхнулася так, як тільки вона могла — тепло й загадково водночас.

— Разом ми можемо все.

Нова глибина почуттів

Коли вони вийшли з печери, повітря здавалось свіжішим, а небо — яскравішим. Полумна зупинилася, вдихнувши на повні груди, і повернулася до Невілла.

— Дякую, що довірився мені, — сказала вона, її голос був м’яким, але щирим.

— Ти дала мені причину вірити в себе, — відповів він, його погляд був спокійним і рішучим.

Полумна відчула, як її серце трохи стислося, але цього разу не від страху, а від хвилювання.