Читати книгу - "Мілана, Сергій Олексійович"

Вона бачила по своїх знайомих, однокласницях, одногрупницях, як і що з ними робить, це поки що невідоме їй почуття. Деякі дівчата просто змінювалися на очах. Вони ніби сяяли від щастя.

Мілані теж хотілося так світитись. Але де ж він? Хто він? Напевно, хороші хлопці просто так на вулиці не валяються, думала Мілана. І приходила до думки, що десь на якихось молодіжних танцях, посиденьках, вечірках, клубах навряд чи можна його зустріти. Такого, як вона хоче.

Ось здається, ці нові хлопці справили на неї якесь приємне враження. Вони не лізли їй у труси. Не говорили якихось вульгарних компліментів. І сутності сприймали її як друга, як хорошу людину. Це було дивно та дивно. Саме це її й зачепило найбільше. Підсвідомо їй звичайно хотілося, щоб у ній бачили гарну дівчину. Бачили жінку, а не свого парубка. Але саме таке ставлення вона зустріла себе вперше.

І в ній боролися зараз два почуття. Хотілося до вподоби. Хотілося, щоб хоч хтось із них подивився на неї, як на жінку. Бо через це у неї могли з'явитися комплекси. І водночас Мілану цілком влаштовувало таке ставлення. Що до неї ніхто не чіпається і ніхто до неї не лізе. Тут воно відпочивало від цих вульгарних липких поглядів. Від двозначних поглядів. Від усього такого, що їй завжди було не до вподоби. З ними було легко. І в той самий час постійно вона зараз запитувала себе, а чи можна мене любити? Любити такий, яка я є?