Читати книгу - "Без крові. Така історія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Обліпивши краї дороги, наче мухи цукрову піну, наче рясний дощ, що поливає французькі поля, мільйони роззяв збіглися подивитися на змагання. Першим через тріщину в циліндрі в самому серці свого схожого на торпеду «Морса» зійшов із дистанції Вандербільт. Люди бачили, як він під’їхав до каналу. На прямій ділянці шляху, що проходила вздовж річки, проїхавши три населених пункти поблизу Руа і вітаючи кожного помахом руки, барон Катере,[4] атакуючи Жеро та Рено, не помітив повороту. Його «Мерседес» занесло на дорозі, і він закінчив перегони під каштанами. Сталь погнулася, зустрівшись з віковим деревом.
В Аблісі жінка, що ще півгодини тому почула той страшенний ґвалт, вийшла з хати і пішла подивитися, що трапилося. Вона навіть не встигла покласти яйця, що тримала в руках, саме готуючи щось на кухні. Аби зрозуміти, що сталося, вона чекала, поки дорогою промчить наступна пилова хмара. Проте та неслася на швидкості, якої жінка ніколи не бачила. А водій автівки вже й забув, що можна рухатися так повільно, як ця жінка. Рука стисла яйця. І в ту мить, коли «Панар-Левассор» Моріса Фармана[5] обривав жінці життя, відкинувши її далі від машини, де вона спершу мучилася, а потім померла там, де теоретично автівкою її збити не могли, мабуть, лише Господь Бог почув, як тріснула яєчна шкарлупа.
У перших новинах про перегони йшлося лише про Марселя Рено, про якесь нещастя, і ні слова більше. Можна було б подумати, що сталася звичайнісінька аварія. Поступово шал перегонів зникав з уяви Марселя Рено, який лежав, простягшись на землі обабіч дороги, як зник і образ священика, що схилився над ним, поки повз них, огортаючи пилом передсмертне соборування постраждалого, пролітали інші автомобілі, для яких змагання ще тривало. Потім люди казали, що щось відскочило і тому всі чотири колеса неконтрольованого авто полетіли у чорне нутро натовпу. Ніхто не знав, як удалося уникнути масових жертв. Марсель Рено щось собі зламав. Власне, він віддав Богові душу. І хоч як не прикро, але цілком природно, що серветки з фламандського льону знесло вітром, тому довелося їх прибрати і стіл набув уже геть іншого вигляду. Посередині стояли кошики з фрезіями. Звичайно ж, жовтими і червоними, як королівські кольори. Почувши про смерть Рено, звістка про яку прийшла каблограмою, іспанці влаштували хвилину мовчання, аби вшанувати пам’ять загиблого. Проте в душах уже зароджувалася думка, що завдяки цьому нещастю змагання набули того статусу, до якого так прагнули, і тепер жоден прояв вишуканості чи багатства не видаватиметься ані перебільшенням, ані пустощами. Тепер це сприймалося навіть з якимось полегшенням.
А на часі вона, молодесенька, казала, що залишиться вдома до самого заходу сонця і тільки вночі піде танцювати. «Чому ти так зі мною поводишся?» — питав її батько. Її краса засліплювала. Вона заправила завиток на потилицю.
На табло, що знаходилося біла фінішної стрічки, постійно надходили новини, тому ще до опівдня з усієї Іспанії почали збиратися знавці, потім перші знатні сім’ї, деякі навіть приводили із собою дітей. Багато хто планував повернутися по обіді додому, щоб перевдягтися й освіжитися перед довгою ніччю. Пізніше хтось повідомив, що «Волслі» Портера збили на залізничному переїзді й авто загорілося.
Я ніколи не зможу забути безліч інших автівок, що пролітають за моєю спиною в той час, як я стою, дивлячись на чоловіка, що, сповнений гідності, сидить у своєму палаючому авто: рівно, відкинувшись на спинку водійського сидіння, зі спокійно складеними руками, згораючи разом зі своїм автомобілем, — і лишень його голова звисає набік, говорячи про те, що він уже мертвий. Дехто приїжджає з балонами води — пізніше. Чорний дим закриває сонце. Повірте, за моєю спиною проїжджали машини, це не була примара.
На в’їзді в Анґулем, за три кілометри до контрольної точки етапу, один селянин розповідав про те, що йому було по цимбалах, що там відбувалося, бо в нього була купа справ, тому він свиснув собаці, щоб та завернула двійко корів з дороги. Річард летів на швидкості сто двадцять на годину і навіть на думці не мав загальмувати, і дорогою у вічне життя востаннє побачив світло поміж двох тополь. Його «Мерседес» погано зманеврував і дерева стислися так, як чоловік ніколи в житті не бачив. Гонщик помер від удару, а блискуче кермо автомобіля впилося йому, наче темне ребро, поміж його власних ребер. Каблограми несли до Парижу жахливі новини, бо де б не проходили наразі перегони, телеграф засипало повідомленнями, як друзками від вибуху. Повідомлення про чергову біду; неймовірне скупчення людей; проміжний результат на контрольній точці у Бертрамі; через несподівану смерть об 11:46, зараз вже неможливо гарантувати належні умови змагань.
У цій плутанині робітники під палючим сонцем насилу приклеюють і змінюють дані на табло у Мадриді, часто просто пишучи крейдою на чорній дошці. Отримавши картки, вони запам’ятовували їх, записували великими літерами, щоб могли прочитати інші, а потім пришпилювали булавкою. Коли на булавку вже не можна було нічого причепити, хлопчина її знімав і викидав у смітник. Однак то був меткий парубок, тому він збирав усі картки, а наступного дня, повернувшись додому, перечитував їх знову. Минали роки, а він більше так і не міг читати щось інше, бо відтоді всі книжки здавалися йому жалюгідними спрощеннями для діточок чи даремним потуранням власним почуттям. Хай там як, а він був певен, що правильніше було б сказати «зійшов з дистанції», бо він не бачив різниці між тим, коли несправне авто з’їжджало з траси, і смертю під звалищем заліза, облитого паливом. Печатними літерами на дошці було написано «зійшли з дистанції». Люди бачили, що перелік утрачених учасників постійно росте, і посміхалися, подумки питаючи себе, чи ще буде на що дивитися тим, хто чекає на фінішній прямій у Мадриді. «Краса моєї доньки — ось на що ви будете дивитися», — подумав він саме тієї миті, коли у Сен-П’єр де Плас величезний, осатанілий від власної швидкості «Де Дитріх» Стеда перелетів через перила на мосту. Очевидці присягалися, що ще за мить до того, як машина розбилася об кам’янисте річкове дно, її колеса невпинно крутилися, спалюючи кінські сили автівки. За два кілометри від цього місця, вниз за течією, пралі бачили, як річкова вода помутніла від крові та бензину, бачили, але нічого не могли втямити. А
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Без крові. Така історія», після закриття браузера.