Читати книгу - "Максим Темний. Володар Заборонених Земель., Костянтин Шелест"

– Що?!

– Просто заспокой її. Щоб вона на мене не кидалася. Із самого початку все пішло не так. Я вам не ворог. Нам потрібно поговорити.

– І як я це зроблю?

– Не знаю. Як хочеш. Зв'яжи її або просто міцно тримай. Подумай – якщо я прийшов сюди і ви цього не помітили, то й дуже ймовірно піти я б зміг так само. Навіть зараз, я сам вийшов із скриту, а міг би просто піти. Ви ще довго шукали б мене. Згоден?

– Можливо, – нейтрально відповів Кірат.

– Тоді навіщо мені вбивати її зараз, коли ви всі тут, якщо я міг це зробити ще там, у замку? Або тут, у будинку, в будь-який момент, коли ви не знали про мене. Майже нічим не ризикуючи. Ще раз кажу – я вам не ворог. Я хочу поговорити.

– Але я не знаю, як її утримати! Ви не уявляєте, про що просите...

– Дуже навіть уявляю, але це необхідно, – відповів Макс, згадуючи своє знайомство з однією рудою особою. – Добре, я її відпущу, а там подивимося. Я сподіваюся, що переконав вас хоч у чомусь і ви не подаватимете їй зброю. Але якщо ви кинетеся на мене – я нічого не гарантую. Я захищатимуся і дуже можливо, що ви всі помрете. І вона теж.

– Ви так упевнені в собі?

– Є таке. Ну що? Що ви вирішили?

– Я не можу вам нічого обіцяти, пане. Вона моя пані і я зобов'язаний їй підкорятися.

– Це чесно. Якщо я вас не вб'ю найближчим часом – можливо, ми подружимося, – він відпустив дівчину, відкидаючи її меч бодігарду під ноги і знімаючи закляття. Сам же поспішно відстрибнув подалі. І не дарма. Біс його знає, як на вампірів діяло заморожування, але ось конкретно в цієї особи зараз наслідків не було жодних, а от минулого ж  разу все було по-іншому... Її нога пролетіла повз його обличчя, не дотягнувшись зовсім трохи. "Довга ж яка, – промайнуло в голові Макса, чомусь саме зараз згадалася ця ж ніжка, що визирала з-під плаща, який розійшовся, коли він укладав дівчину у візок. Скажена кішка носилася біля нього, намагаючись хоч якось дістати.

– Ваша високість, давайте поговоримо, – заволав Макс, але марно. Вона його просто не чула. Слава світлим – охоронці все ж стояли на місцях, не смикаючись. Видно авторитет Кірата був дуже високий, раз вони зважилися не слухати свою принцесу. І тут Леата зробила ту саму помилку, яку свого часу зробила і та, Руда - вона стрибнула на нього, занадто високо завдаючи удару ногою. Макс повторив те саме, що й тоді – пропустив її повз себе і приклався п'ятірнею по пролітаючій попі. Тут минуле і сьогодення розійшлися – вдруге вона не стрибнула. Зупинилася, приголомшено дивлячись на нього і механічно притиснувши руку до постраждалої частини тіла.

– Ваша високість, – Макс навіть уклонився, – давайте все ж поговоримо!

– Дай мені меч! – принцеса не дивлячись простягнула руку Кірату. Макс повільно похитав головою.

– Кірате…  я роблю що сказав… я не нападаю…

Не дочекавшись, дівчина зробила крок до іншого охоронця і силою вирвала меч у того.

– Кірат! Я ще розберуся з тобою!!! Уб'ю цього і займуся вами всіма. – Стала в стійку.

– Хлопче, меч тобі дуже дорогий? Не реліквія роду? – насторожено стежачи за дівицею, запитав Макс у охоронця.

– Ні, – буркнув той, – звичайний, непоганий, але звичайний. За три золотих.

– Ну, тоді вибач... – дівчина кинулася, косий удар зверху вниз, одразу ж прямий випад... Макс ледь відхилився вбік і прискорився. Нещасний меч, у міру її руху вперед, коротшав, відлітаючи шматками на землю. Принцеса вже не встигала нічого зробити, провалилася вперед і отримала по сідницях вдруге.

– Вгамуйтеся, ви нарешті, чуєте мене? Я хочу поговорити, – мало не по складах вимовив Макс. – Тар'я зрозуміла з другого разу, вам мало?

– Тар'я? – ось тут принцесу пройняло – звідки...

– Так би й раніше, – сказав Макс, а Кірат шумно видихнув.

Через десяток хвилин вони втрьох сиділи там же, на другому поверсі. Точніше – сидів Макс, а Леата і Кірат стояли. Принцеса як і раніше – біля вікна, біля вікна, а Кірат виконував посадові обов'язки. Решта бодігардів частково стояли біля відчинених дверей, частково внизу, під вікном. Макс же без докорів сумління жував те, що не зачепили гості.

– Чого? Смачно ж... – здивовано подивився на опонентів. Кірат трохи посміхнувся. "Свій, нормальний дядько. Треба не дозволити цій фурії зжерти його і хлопців... Хоча, – він придивився до обох і усміхнувся, – усе буде нормально, хоч це добре".

– Як ви сюди пройшли? – дівчина повернула собі спокій і царський вигляд, принаймні зовні.

«Усе ж до тих крижинок вона не дотягує – подумки посміхнувся Макс – треба ще вчитится…» – Вас зараз тільки це цікавить? Пам'ятається мені, зараз вирішується доля вашого клану. – Леата мовчала. – Зробимо так – Макс узяв владу у свої руки, – ви вже двічі програли мені, – він виклав на стіл її перстень – ось, візьміть. – Дівчина не рухалася, а ось Кірат був явно здивований.

– Як хочете, – Макс знизав плечима, – я однаково поставлю кілька запитань, бо для мене вони вкрай важливі, далі ви вирішите, що потрібно вам, і можете думати й мовчати про це скільки хочете. Ваш батько зник? Коли?