Читати книгу - "Джозеф Антон"

Поїхав до Барселони і виступив там. Опісля полетів до Америки й виголосив промову на церемонії вручення дипломів у Бард-коледжі. Ніхто не намагався його вбити. Проте іранського політемігранта Резу Мазлумана, колишнього міністра освіти за часів шаха, що тихенько жив собі в паризькому передмісті Кертей, знайшли мертвим. Дві кулі в голову й одна в груди. Після виходу «Прощального зітхання Мавра» світ, було, трохи посвітлів на якийсь час, а тепер знову темнішав. Увесь час намагався в уяві писати щасливе закінчення своєї історії, та воно щось ніяк не виходило. Можливо, й не вийде. Дві кулі в голову й одна в груди. Вірогідність такого теж існувала.

Елізабет не вагітніла, тож їхні стосунки знову стали напруженими. Якщо невдовзі не завагітніє, то спробує вдатися до штучного запліднення, незважаючи на невеликі шанси на успіх через його хромосомний клопіт. Однак навіть коли завагітніє, то, скоріш за все, втратить свою анонімність, яку вони досі так ретельно оберігали, і громадськості стане відомо про власника будинку на Бішоп-авеню. Відтак та місцина перетвориться на укріплений табір; хай там як, але народжувати дитину в цьому кошмарі не годиться. Що за життя матиме там дитина? Попри всі логічні арґу-менти вона хотіла тільки одного, він же відстоював необхідність вести нормальне життя, тому їм треба йти далі, треба робити свою справу, робити все те, що вони мають робити.

З Індії зателефонував Віджей Шанкардасс і повідомив обнадійливу новину. Новоспечений міністр закордонних справ в індійському уряді Індер Ґуджрал схилявся до думки надати йому дозвіл на в’їзд до Індії, і міністр внутрішніх справ з цим погодився. З’являлася можливість покласти край довгому засланню.

* * *

Ендрю показував видавцям стислий виклад його роману «Земля під її ногами», і він їм подобався, проте хотів також вирішити питання довгострокової публікації «Сатанинських віршів» у м’якій обкладинці, тому прив’язував будь-яке англомовне видання нового роману до видання «Віршів». На той час видання в м’якій обкладинці вже вийшло в багатьох країнах, у продажу також залишалася англомовна книжка, видана під егідою консорціуму, проте все це, по суті, вважалося таким собі самвидавом і не могло служити довготривалим рішенням. У Сполученому Королівстві Ґейл Рібак і філіал видавництва «Рендом хаус» рухалися до укладення угоди про перевидання роману в м’якій обкладинці з емблемою «Вінтидж», проте в Америці керівникові видавництва «Рендом хаус» Альберто Вайтелі ця ідея не подобалася. Заковику, на думку Ендрю, могло вирішити видавництво «Гольцбрінк», чиє німецьке відділення «Кіндлер ферляґ» без жодних труднощів уже опублікувало роман німецькою мовою в м’якій обкладинці і чиє американське відділення «Генрі Голт» під керівництвом завжди бадьорого видавця Міхаеля Науманна, здається, могло зробити те ж саме. Він сказав Ендрю, що у Сполученому Королівстві хотів би залишитися з «Рендом хаус», й Ендрю погодився, дійшовши, як він висловився, достоту такого ж висновку, тож вони були «на одній хвилі».

Льодовик під кінець останнього льодовикового періоду відступив з Лонґ-Айленда, залишивши після себе морену; на цих пагорбах виріс ліс, і в ньому вони з Елізабет провели майже ціле літо. Приземкуватий, просторий білий будинок належав літній парі на ймення Мільтон і Патриція Ґробови, з якими він спочатку не бачився, бо за леґендою його не існувало, й Елізабет буцімто впродовж літа мала жити там на самотині, «пишучи й зустрічаючись з друзями». Опісля, коли Ґробови все зрозуміли, то дуже зраділи, що протягом літа надаватимуть йому притулок. Хороші, тактовні й вільнодумні люди, донька яких працювала в журналі «Нейшн», тільки тішилися, як вони казали, своєю спроможністю допомогти. Навіть раніше, ще до свого «впізнання», усвідомив себе щасливим — тут ніщо їм не загрожувало, окрім хвороби Лайма. Вони повідомили найближчим друзям, де перебувають, самі ж трималися віддалік Гемптонського курорту, гуляли пляжем у призахідному сонці, і він відчував, а це завжди траплялося з ним в Америці, як поволі відроджується його справжнє внутрішнє «я». Свій новий роман він почав писати у будинку Ґробових, оточеному полями й лісами, — ідеальному місці для його роботи. Книжка, яка вже бачилася йому як доволі об’ємний роман, поволі розгорталася. Елізабет любила поратися на грядках, і цілі години проводила, доглядаючи за городиною Ґробових. Зафар поїхав спочатку з мамою до Греції, потім приєднався до них, і йому тут усе дуже подобалося, тому на якийсь час вони стали сім’єю, що відпочивала на березі моря. Ходили по крамницях, обідали в ресторанах, і навіть коли люди впізнавали його, їхня тактовність не дозволяла їм почати з ним розмову. Одного вечора Ендрю і Кеймі Вайлі запросили їх на вечерю до ресторану «Нік і Тоні», і тут художник Ерік Фішл, виходячи із зали, зупинився біля їхнього стола, привітався з Ендрю, а тоді, повернувшись до нього, запитав: «А чи не має нам бути лячно, що ви сидите тут із нами?» Все, на що він спромігся тієї миті, було словами «Ну, вам не треба, бо ви і так уже йдете». Він знав, що Фішл не хотів його образити, просто жартував, але протягом оцих особливих місяців, коли він вирвався із бульбашки свого нереального, але справжнього життя, йому не хотілося чути нагадувань про те, що бульбашка нікуди не ділася й чекає на його повернення.

До Лондона вони приїхали на початку вересня, й невдовзі після того найзаповітніша мрія Елізабет здійснилася. Вона завагітніла. Він одразу почав боятися найгіршого. Якщо тут задіяна одна з його неправильних хромосом, то плід не сформується, й дуже скоро вона матиме викидень, можливо, вже в кінці наступного менструального циклу. Проте вона тішилася й переконувала його, що все буде добре, й інтуїція її не підвела. Не сталося ніякого викидня, й досить скоро вони побачили ультразвукове зображення свого живого здорового дитяти.

— Ми матимемо сина, — сказав він.

— Так, — сказала вона, — ми матимемо сина.

Здавалося, співав увесь світ.

Його роман «Прощальне зітхання Мавра» нагородили премією Європейського Союзу «Арістейон» у галузі літератури разом з австрійським прозаїком Христофом Рансмайером за роман «Хвороба Кітагари», проте данський уряд заявив, що з міркувань безпеки він не дозволить йому в’їхати до країни й бути на церемонії вручення цієї премії в Копенгагені 14 листопада 1996 року. Посадовці твердили, що їм відомо про «особливу