Читати книгу - "Тіні Лендорну, Радомир Український"

— Ти маєш рацію, — промовив він. — Але тепер у твоєму серці не тільки я. Є ще двоє. І вони поки що не розуміють, як бути частиною цього союзу.

Еріон зітхнув, відчуваючи, як повертається тягар відповідальності.

— Тінеріз, що ти знаєш про них? Кільце Тіней і Кільце Пустоти… Чому я не можу їх відчути так, як відчуваю тебе?

Але щойно він згадав про інші артефакти, усе змінилося. Його думки раптом наповнилися гулом — голосами, тисячами голосів, що перекривали один одного. Вони шепотіли, кричали, сперечалися. Гул був настільки потужним, що Еріон відчув, як розколюється його голова. Він схопився за скроні, ніби намагаючись захиститися від цього хаосу, але це не допомагало.

— Досить! — прошепотів він, намагаючись зосередитися, але гул лише посилювався.

Його рівновага похитнулася, і він мало не впав. З останніх сил він відкрив очі й глянув на Меліру. Вона вже була поруч, її очі сяяли занепокоєнням.

— Що сталося? — запитала вона, обережно торкаючись його плеча.

Еріон вдихнув глибше, намагаючись заспокоїтись.

— Я намагався поговорити з Тінерізом. Це було легко… але як тільки я згадав про інші артефакти, у мене в голові наче вибухнув гул. Тисячі голосів, які змагалися між собою. Це було нестерпно.

Меліра задумалася, її погляд на мить став далеким. Потім вона кивнула, ніби усвідомивши, що відбувається.

— Це через те, що ти ще не знаєш їх, — сказала вона, м’яко, але впевнено. — Тінеріза ти зрозумів. Він став частиною тебе, тому ти можеш із ним спілкуватися. Але інші артефакти… ти ще не встановив із ними зв’язок. Для тебе вони просто незнайомці. І цей гул — це їхній спосіб заявити про себе. Вони намагаються тебе дістатися, але ти поки що не здатен їх зрозуміти.

Еріон витер піт зі скроні й похитав головою.

— Тобто я повинен «пізнати» їх? Як це зробити? Як колись пізнав Тінеріза?

Меліра трохи посміхнулася, її голос став лагідним.

— Саме так. Тобі потрібно відчути їхню сутність, зрозуміти їхню природу. Кожен артефакт має свої вимоги, свій характер. Але зараз ти намагаєшся сприйняти їх як одне ціле, і це завдає тобі болю. Зосередься на кожному окремо. Дай собі час.

Еріон задумливо глянув на неї, потім знову сів і втупився у землю.

— Це не так просто, — зітхнув він. — Але якщо це те, що потрібно, я зроблю це.

Меліра ніжно стиснула його руку, її погляд був сповнений тепла.

— Ти вже зробив більше, ніж будь-хто інший, хто володів цими артефактами. І я впевнена, що ти впораєшся з цим.

Еріон зітхнув, знову заплющуючи очі. Він намагався відкинути тривогу і зосередитися лише на Тінерізі, так, як робив це раніше. Голос меча завжди був ясним, його присутність — незмінною.

— Як я можу зрозуміти той гул, що чув раніше? — подумки запитав він.

Тінеріз відповів негайно, його голос був спокійним, але сповненим авторитету:

— Ти вже знаєш, що робити. Гул — це їхній голос, але ти ще не знаєш, як слухати. Як ти дізнався моє ім’я? Як ми стали одним цілим? Тобі потрібно зробити те саме з ними. Вони повинні назватися тобі, і лише тоді ти зможеш по-справжньому їх відчути.

Еріон кивнув, ніби розмовляв із кимось поруч. Він відчував, як напруження поступово залишає його, поступаючись місцем спогадам. Згадав, як колись встановив зв’язок із Тінерізом — через біль, через випробування. Йому довелося боротися не лише з іншими, а й із самим собою, доводячи свою волю і право стати володарем меча.

Він зітхнув, відкривши очі, і повернув голову до Меліри, яка мовчки спостерігала за ним. Її присутність заспокоювала. Еріон вирішив, що зараз саме час зробити наступний крок. Він зосередився на Кільці Пустоти, дозволяючи всім іншим звукам і відчуттям зникнути. Його розум поступово почав занурюватися в дивну тишу, у якій, здавалося, була лише порожнеча.

Шепіт з’явився несподівано. Ледь чутний, він був схожий на подих вітру в глибокій печері. Еріон не міг розібрати слів, але він відчував, що це кільце починає відповідати йому. Він заглибився ще більше, відкинувши всі думки, окрім однієї. Його голос у свідомості був твердим і спокійним:

— Чи визнаєш ти мене своїм володарем? Чи назвеш своє ім’я?

Шепіт почав посилюватися. Здавалося, що звуки долинають із різних напрямків, утворюючи єдиний голос. Він був низьким, майже безтілесним, але сповненим сили, що проникала глибоко у свідомість Еріона. І потім, нарешті, голос заговорив:

— Моє ім’я — Амрел. Я — пустота, я — відсутність, я — вічність. Якщо ти визнаєш мене і приймеш мої умови, я стану твоїм, але пам’ятай: моє служіння — це відповідальність, що тягне до кінця.

Еріон затамував подих. Він відчував, як кільце ніби сплітається з його сутністю. Пульсуюча хвиля сили пройшла через його тіло, але цього разу вона не була агресивною. Амагреліс визнав його.

Він повільно відкрив очі і вдихнув повітря, ніби вперше після тривалого занурення у воду. Меліра вже нахилилася до нього, її обличчя було напруженим.

— Ти чув його? — запитала вона.

Еріон кивнув, ледь усміхаючись.