Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

н. е. виділилася давньоруська (давньоукраїнська), що після розпаду Київської Русі у ХІІІ ст. розгалузилася на три східнослов’янські мови. Критики цієї позиції висувають принаймні три аргументи. По-перше, якщо давньоруська мова була по суті «прасхіднослов’янською» (спільним предком східнослов’янських), то чому паралельно не існувало «празахіднослов’янської» та «прапівденнослов’янської» мов, а західнослов’янські та південнослов’янські мови розвивалися безпосередньо з праслов’янської? По-друге, згідно з критеріями так званої глотохронології (науки про датування розгалуження мов, започаткованої лінгвістом із США Моррісом Сводешем у 1950-ті рр.), для формування окремої мови необхідно 500 років її розвитку, а між розпадом праслов’янської (V ст.) і утворенням окремих східнослов’янських мов (ХІІІ ст.) два періоди по 500 років (потрібні спочатку для формування давньоруської, а потім для утворення окремих східнослов’янських мов) неможливо вмістити. По-третє, територія Київської Русі була завеликою, щоби говорити однією мовою — зважаючи на тодішній розвиток транспорту, зв’язку та обміну інформацією. Тому доцільніше уявляти розмовну мову Київської Русі як сукупність східнослов’янських діалектів, що лягли в основу трьох відомих нині східнослов’янських мов, а також четвертої — давньоновгородсько-псковської, розвиток якої був штучно припинений після захоплення Новгорода московським царем Іваном ІІІ у 1478 р. (Псковська земля ввійшла до складу Московії в 1510 р.)

Новгоросько-псковська мова (відома передовсім із берестяних грамот ХІ–XV ст.), поряд зі східнослов’янськими рисами, виявляла також західнослов’янські й архаїчні праслов’янські риси (відсутні в усіх інших нині відомих слов’янських мовах). На думку дослідників, кожна з відомих нині східнослов’янських мов є результатом синтезу кількох племінних діалектів Київської Русі. При цьому сучасні дослідники підкреслюють, що спільні риси давньоновгородсько-псковського діалекту (або мови) сягають радше не східнослов’янського, а праслов’янського рівня. Специфічну позицію давньоновгородсько-псковського діалекту (мови) вважають іще одним аргументом проти існування в минулому єдиної давньоруської мови.

Природно, що у міських центрах, передусім у великій столиці — Києві, складалося наддіалектне койне — спільна мова, що становила синтез різних діалектних рис. В основі давньокиївського койне лежав, звичайно, говір племені полян, на території якого розташувався Київ. У мовознавстві встановлений такий закон: чим важливішим для народу є певний текст (усний чи писемний), тим менше діалектних рис він містить.

Усе сказане вище стосувалося усної мови або мов Київської Русі. Наявність у цій державі спільної писемної мови — що також має назву давньоруської — визнає переважна більшість лінгвістів.

З огляду на мовні особливості, документи Київської Русі можна поділити на дві групи — світські і церковні. Усна мова значно більше впливала на перші, ніж на другі, зорієнтовані на старослов’янську як на мову церкви. Тому йдеться про існування в Київській Русі двох літературно-писемних мов — старослов’янської (що вбирала в себе окремі народнорозмовні елементи) і давньоруську (де такі елементи переважали). Однак водночас існує думка про те, що й мову світських документів Київської Русі можна також визначити як старослов’янську — однак зі значно більшою (порівняно з церковними документами) кількістю народнорозмовних (східнослов’янських) елементів.

Окремої уваги потребує писемність Київської Русі. Найпоширенішим типом письма була кирилиця — абетка, створена в ІХ ст. на основі грецької з додаванням літер на позначення звуків, відсутніх у грецькій мові. Абетку названо за ім’ям святого Кирила (Константина Філософа), що разом зі своїм братом Мефодієм (Михайлом) створив старослов’янську літературну мову.

Проміжним етапом розвитку письма Київської Русі між грецьким і кирилицею (або навіть, як гадали деякі дослідники, свідченням наявності на Русі дохристиянського письма) може бути софійська абетка — письмо, знайдене в Софійському соборі Києва Сергієм Висоцьким. Ця писемність простіша за кирилицю. Нині дослідження написів (графіті) Софії Київської продовжує В’ячеслав Корнієнко. Наявність писемних документів на Русі задовго до християнства засвідчена найдавнішим літописом — «Повістю временних літ».

Менш поширеною була глаголиця (назва походить від старослов’янського слова глагол «слово») — саме її, як припускають, створив Кирило, тоді як кирилицю приписують його учням (відомі кириличні тексти, написані поверх глаголичних, але не навпаки). Походження цієї абетки є значно складнішою проблемою за походження кирилиці. Існує багато гіпотез, що передбачають вплив дохристиянської слов’янської писемності, грецького скоропису, грузинського та вірменського письма, форм сузір’їв. Нарешті, глаголиця могла становити шифр, спрямований дезорієнтувати католицьких агентів, що нищили православні тексти. Дехто припускає, що кирилицею спочатку називали ту абетку, яку тепер звуть глаголицею. Якщо в Київській Русі глаголицю використовували незначною мірою, то в Хорватії її іноді вживають як церковне письмо до нашого часу.

Хоча питання про роль варягів та їхньої культури в історії Київської Русі є надто політизованим, суто мовні свідчення дають можливість підійти до цього питання формально й об’єктивно.

На території Київської Русі знайдені написи скандинавськими рунами, які пов’язують із варягами. Руси запозичили зі скандинавських мов такі слова, як вира «грошове покарання за злочин», витязь, гридь «князівський дружинник-гвардієць», тіун (тівун) «управитель князівського або боярського господарства», стяг, якір. Значення цих слів свідчить про скандинавський вплив на Київську Русь у сферах військової справи, організації господарства, юриспруденції, корабельної справи. Скандинавськими вважають низку імен, як-от Олег, Ольга, Ігор, Гліб та деякі інші. Так, імена Олег і Ольга пов’язані з розумінням священного в його язичницькому сенсі, що вказує на сакрально-жрецькі функції князів. Слово князь також є запозиченням зі скандинавських мов (де існував титул конунг, корінь якого означає «рід», що свідчить про панування родових правителів). Водночас необхідно підкреслити загалом незначну кількість скандинавізмів у східнослов’янських мовах — це показує, що роль варягів у розвитку держави, війська, господарства та культури Київської Русі не слід перебільшувати. Випадки, коли чисельно невелика панівна верхівка міняє свою мову на мову основного населення держави, загальновідомі (тюркомовні протоболгари, маньчжури в Китаї та ін.).

Слід відзначити гіпотези про те, що мова варягів могла включати, поряд із германськими, також кельтські, балтійські та слов’янські елементи. Є припущення, що й назва варягів походить не зі скандинавських, а зі слов’янських мов.

Таким чином, завершення І тис. н. е. збігається з прийняттям Київською Руссю християнства з Візантії. Це призвело до появи 1) широко вживаної всіма прошарками суспільства писемності, 2) величезного масиву текстів — від церковних і юридичних до історичних і художніх, 3) значної кількості запозичень із середньогрецької (візантійської) мови до давньоукраїнської (передусім із християнської сфери, а також зі сфер держави і права, одягу, зброї, інших галузей матеріальної та духовної культури) та 4) старослов’янської мови як потужного чинника впливу на мовно-культурний простір Київської Русі. Так мовний ландшафт України набув нової якості.

Релігія і Міф

Релігія

Вірування сарматів

Олександр Симоненко

Джерелами реконструкції релігійних уявлень сарматів, як і інших сфер їхнього життя, є археологічні матеріали і повідомлення стародавніх авторів. На жаль, писемні джерела майже нічого не кажуть про сарматські вірування та культи, але нечисленні повідомлення та співставлення зі скіфськими віруваннями дозволяють відтворити деякі сторони духов­ного життя сарматів.

Як і у скіфів, одним із головних культів сарматів був стародавній культ меча — уособ­лення бога війни. Климент Александрійський, посилаючись на невідомого нам письменника Гікесія, писав про шанування меча савроматами. З праці Амміана Марцелліна відомо, що за його часів (друга половина IV ст. н. е.) цей звичай зберігався: «Немає у них ані