Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (28.04)
(25 тижнів вагітності)

Сьогоднішній день почався з того, що я на уроці математики перестала рахувати дроби й почала рахувати... кульки. Рожеві й голубі. І уявляти, як вони летять у повітря, феєрверк вибухає, всі кричать, і я – з широкою посмішкою та животом, який уже неможливо приховати навіть під худі Дениса.

Я різко повернулась до Дениса й прошепотіла:

— Я хочу гендер паті!

Він трохи розгубився, нахилився до мене:

— Гендер шо?

— Вечірка, де ми дізнаємось стать нашого малюка! З феєрверком, кульками, сюрпризом — ну, як у кіно!

Його очі загорілись:

— Це звучить... бомбезно! Хто має знати стать?

— Тільки лікар. А потім листочок — Владу й Арсену. І хай вони готують феєрверк потрібного кольору!

— Я люблю тебе. Серйозно. Ти зараз геніальніша, ніж Ньютон, коли йому на голову яблуко впало.

— Ньютона не було вагітного. А от я є.

На перерві я розповіла про ідею Анжелі. Реакція була передбачувана — як у фанатки, якій щойно сказали, що Бред Пітт буде ведучим весілля.

— Ти серйозно??? Це геніально!!! Мені що вдягати? Треба рожеве чи голубе? Я зроблю манікюр! О БОЖЕ, ЦЕ БУДЕ НАЙКРАЩИЙ ДЕНЬ!

— Анжело, це не твоє весілля…

— Але я ж хрещена! Ну майже!

Після школи ми з Денисом пішли на УЗД. Я лежала на кушетці, дивилась на монітор, а лікарка посміхалась так, ніби щойно побачила щось дуже миле.

— Хочете дізнатись стать? — запитала вона.

— Ні! Але запишіть на листочку й заклейте конверт! — сказала я.

— Серйозно?

— Так. І не дай Бог щось проговоритесь, бо у нас там вечірка під загрозою життя!

Ми отримали конверт. Заклеєний, надійний, як банківська таємниця. Я тримала його, ніби там не стать, а формула щастя.

— А тепер... до кого? — Денис вже дістав телефон.

— До наших “безпечних психів”. До Влада й Арсена!

Ми зустрілись із ними біля школи.

— О, а це що, любовна записка? — запитав Влад, коли я простягнула конверт.

— Це — життя. В прямому сенсі. Тут стать нашого малюка. Ви маєте її дізнатись, але мовчати, як ніндзя!

— А далі? — Арсен хмикнув.

— Купуєте феєрверк: голубий — якщо хлопчик, рожевий — якщо дівчинка. Завтра влаштовуємо вечірку біля нашого дому. Вечір. Феєрверк. Емоції!

— Та ви що, серйозно? Це кайф! — Влад забрав конверт і підняв руку, ніби присягав.

— Ми зробимо так, що вас будуть пам’ятати навіть у сусідньому районі! — Арсен підморгнув.

Пізніше, вдома

Я сиділа в кухні, записуючи в блокнот список гостей:
• Мої батьки
• Діана
• Анжела
• Батьки Дениса
• Влад і Арсен
• Пес Вжик (він буде в синій або рожевій хустинці, ми ще не вирішили)

Денис обійняв мене ззаду, поклав руки на мій живіт.

— Ти щаслива?

— Зараз? Дуже. Завтра — сподіваюсь, ще більше.

— Я просто хочу побачити твої очі, коли той феєрверк бахне.

— А я хочу побачити твоє лице, коли ти вперше промовиш: “Мій син” або “Моя донька”.

Ми стояли так ще кілька хвилин. У тиші. З передчуттям.

Завтра — найособливіша вечірка в нашому житті.

І ми ще не знаємо, хто там всередині.

Але вже шалено його любимо.