Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

минулого першого класу, коли Гаррієт засинала під електроковдрами, у гарячці від тонзиліту: гахкання тріпачки й шипіння-булькотіння пари від праски, які своїми живими звуками свідчили про теперішнє, а також ланками ланцюга звивалися крізь усе життя Гаррієт, доки не розчинялися десь в абстрактній темряві немовлячого віку. Дні закінчувались о п’ятій, коли Іда на задній веранді змінювала фартухи; дні починалися зі скрипом вхідних дверей та Ідиного поступу в коридорі. З віддалених кімнат мирно випливав гул порохотяга; з верхнього поверху й униз — заколисливе рипіння гумових підошов Ідиних капців, а іноді її високе сухе відьомське гоготання. Так проминали дні. Двері відчинялися, двері зачинялися, тіні меншали й знову росли. Ідин швидкий погляд, коли Гаррієт бо­соніж пробігала повз відчинені двері, був різким утішним благословенням: любов усупереч любові. Іда! Її улюблені перекуси (льодяники-палички, меляса на холодному кукурудзяному хлібі), її «програми». Жарти й прочуханки, кучугуристі ложки цукру, що снігом опадали на дно склянки крижаного чаю. Дивні сумні пісні з минувшини, що линули з кухні («чи не сумуєш за матір’ю часами, часами?») і пташиний щебет на задньому подвір’ї, де на шворці лопотіли білі сорочки; посвисти й трелі — фіть-фіть, фіть-фіть, милий дзенькіт полірованого срібла, що побрязкувало в мийниці, розмаїття й звуки самого життя.

Та все це тепер щезло. Без Іди час розширився й потонув у безкрайній мерехтливій порожнечі. Години і дні, світло і темрява непомітно переростали одне в одне; тепер зникла різниця між ланчем і сніданком, вихідними й буднями, світанком і заходом сонця, і то було наче життя в печері, залитій штучним світлом.

Разом з Ідою зникло багато утіх. Зокрема сон. Ніч за ніччю Гаррієт лежала без сну у вогкому віґвамі «Синиця» на рипучих від піску простирадлах зі сльозами на очах — бо ніхто, окрім Іди, не вмів застеляти ліжко так, як їй подобається, і Гаррієт (у мотелях, іноді навіть у будинку Еді) до пізньої ночі не склеплювала очей і горювала від туги за домом, болісно прочуваючи чужі текстури, незнайомі запахи (парфуми, нафталін, мийні засоби, якими Іда не користувалася), та найголовніше — зник Ідин доторк, який завжди заспокоював, коли вона прокидалася самотньою чи зляканою, і ніколи він не здавався таким ніжним, як тоді, коли його бракувало.

Проте, повернувшись, Гаррієт застала відлуння й тишу: зачарований будинок, оточений шипами. З її боку кімнати (з боку Еллісон панував безлад) усе було ідеально, саме так, як Іда все залишила: застелене ліжко, білі бганки, осіла інеєм пилюка.

Так усе й лишалося. Простирадла під покривалом досі були хрумкі. Їх випрали й розгладили Ідині руки; то був останній Ідин слід у будинку, і — хай як Гаррієт жадала залізти в ліжко, занурити обличчя в прекрасну м’яку подушку й натягнути простирадла на голову — вона не зважувалася порушити той останній маленький куточок Раю, який їй залишився. Уночі блискуче й прозоре відбиття ліжка плавало в чорних шибках, мов білий смаколик у рюшах — м’який, наче весільний торт. Та Гаррієт могла поїдати той бенкет лише очима: хоч раз поспиш у ліжку — щезне навіть сподівання на сон.

Тож вона спала зверху на покривалах. Ночі минали в гарячці. Москіти кусали її за ноги й дзижчали над вухом. Ранки видавалися холодні, і деколи Гаррієт напівсвідомо тягнулася за фантомними покривалами; коли пальці змикалися на повітрі, вона хляпалася назад на покривало і — трусячись уві сні, наче тер’єр, — бачила сни. У снах вона долала чорне промерзле баговиння й сільські стежки, якими доводилося знову й знову пробігати зі скалкою в нозі від ходи босоніж; ринула крізь темні озера й билася головою об лист металу, що запечатував її під водою, без доступу до повітря; переховувалася в будинку Еді під ліжком від якоїсь невидимої моторошної з’яви, що гукала їй тихим голосом: «Залишила мені щось, міско? Щось мені залишила?». Вона прокидалася пізно вранці втомленою, з глибокими червоними відбитками постелі на щоці. І, ще не розплющивши очей, уже боялася поворухнутися й недвиж­но лежала, гостро усвідомлюючи, що прокинулася, а все не так.

І все справді було не так. Будинок став моторошно тьмяним і тихим. Коли Гаррієт вставала з ліжка, навшпиньки йшла до вікна й посувала штору, виникало відчуття, ніби вона єдина, хто вцілів після жахливої катастрофи. Понеділок: шворка для білизни порожня. Як це в понеділок на шворці не лопотять простирадла й сорочки? Тінь порожньої шворки шарпало по сухій траві. Гаррієт прокралася вниз, у похмурий коридор — бо тепер, без Іди, не було кому вранці підіймати жалюзі (чи готувати каву, чи гукати «добрий ранок, маля!», чи робити ще якісь приємні дрібнички, які робила Іда), тож будинок більшу частину дня потопав у фільтрованій підводній темені.

В основі цієї млявої тиші — страхітної, ніби настав кінець світу і більшість людей загинули — лежало болюче усвідомлення, що лише за якихось кілька вулиць стоїть замкнений і порожній буди­нок Ліббі. Газон не скошено, клумби поруділи й уже шкварчали від бур’янів; дзеркала всередині обернулися порожніми ставкáми без відображень, а кімнати збайдужіло просвічувало поперемінно то сонячним, то місячним сяйвом. Як же добре Гаррієт знала будинок Ліббі, усі його порядки, лади й стани — зимову в’ялість, коли в коридорі панувала сутінь і тихенько горів газовий камін; штормові ночі й дні (дощ заливає фіолетові шибки, а стіну навпроти заливають тіні); і палахкотливі осінні дні, коли Гаррієт сиділа в Ліббі на кухні, втомлена й безутішна після школи, і бадьорилася від балачок із Ліббі й грілася променями її добросердих запитань. Стільки книжок Ліббі прочитала вголос по розділу щодня після школи: «Олівер Твіст», «Острів скарбів», «Айвенго». Іноді жовтневе сонячне проміння, що зненацька спалахувало в західних вікнах тими днинами, було таке крижане, що лякало своїм сяйвом, а його ясність і прохолода ніби віщували щось нестерпне, наче то було нелюдське світіння старих спогадів, які приходять на смертному одрі — самі мрії й мертвотні прощання. Проте завжди, навіть у найчерствішому й найзлощаснішому світлі (гнітливий цокіт годинника на камінній полиці, бібліотечна книжка на дивані обкладинкою вниз) сама Ліббі, переходячи з кімнати в кімнату, сяяла блідо і ясно, а її сива розкуйовджена голова скидалася на квітку півонії. Іноді вона щось співала сама до себе, і її пронизливий голос приємно тріпотів у високих тінях кахльованої кухні, понад зичним гулом «Фриджидейра».

 

Сова і кішечка в море попливли

В човні зі стручка горошку

Набрали грошиків, медових стільників

У п’ять фунтів загорнули трошки…

 

От же вона: вишиває з дрібнесенькими