Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

срібними ножицями на рожевій стрічці для шиї, розгадує кросворд чи читає біографію Мадам де Помпадур, розмовляє зі своєю білою кішечкою… Туп-туп-туп — Гаррієт досі чула ті кроки, їхній особливий звук у капцях тридцять четвертого розміру, туп-туп-туп по довгому коридору, щоб відповісти на дзвінок. Ліббі! Якою щасливою вона завжди здавалася, коли дзвонила Гаррієт, — навіть пізно ввечері, — ніби не було більше у світі людини, чий голос вона б хотіла чути! «Ой, це ж моє сонечко! — скрикувала вона. — Як мило, що дзвониш своїй старій бідній тітоньці…», і втіха й тепло в її голосі так хвилювали Гаррієт, що (навіть наодинці, стоячи біля телефона при стіні в темній кухні) вона заплющувала очі й звішувала голову, уся сповнена тепла й сяйва, ніби мелодійний дзвіночок. Чи ще хоч хтось так тішився, чуючи Гаррієт? Ні, ніхто. Тепер вона може набирати той номер, набирати донесхочу, набирати весь час аж до кінця віків, і ніколи не почує вигук Ліббі на тому кінці дроту: моє сонечко! моє золото! Ні, будинок тепер порожній і німий. У зачинених кімнатах пахне кедром і золотобородником. Скоро меблі заберуть, та наразі все було саме так, як тоді, коли Ліббі вирушила в подорож: ліжка застелено, помиті чайні чашки складено на сушарці. Непоміченою процесією повз кімнати пропливають дні. Коли здіймається сонце, преспап’є з пузирчастого скла в Ліббі на камінній полиці знову займається життям, оживає сяйвом на три години, щоб далі знову запасти в темряву й дрімоту, коли трикутник проміння в полудень його минає. Тканий килим у квіти — широка й сплутана ігрова дошка дитинства Гаррієт — там і сям виблискує жовтими променями світла, які прохромлюють дере­в’яні жалюзі пізно пополудні. Вони ковзають по стінах — довгі пальці, що витягнутими й викривленими жилами обмацують обрамлені фотографії: дівчинка-Ліббі, худорлява й перелякана, тримає за руку Еді; похмура стара Напасть у тонах сепії, огорнута грозовою атмосферою здушеної виноградною лозою трагедії. Того вечора світло так само зблякне й розтане, доки його не стане зовсім і залишиться тільки прохолодне блакитне напівсвітло вуличних ліхтарів, — саме таке, щоб можна було розгледіти дорогу, — які рівно мерехтітимуть до світанку. Коробки для капелюхів, у шухлядах сплять акуратно складені рукавички. У темних шафах висить одяг, що більше ніколи не спізнає доторку Ліббі. Скоро його спакують у коробки й відправлять баптистським місіям в Африку й Китай — і невдовзі, можливо, якась мініатюрна пані-китаянка у фарбованому домі під золотавими деревами й ви­сокими небесами питиме з місіонерами чай у якійсь із рожевих суконь Ліббі для недільної школи. Як світ живе далі своїм трибом: люди пораються в садах, грають у карти, ходять у недільні школи й відправляють коробки старого одягу китайським місіям і весь цей час женуть у бік обваленого мосту, що зяє в темряві?

Про таке й роздумувала Гаррієт. Вона сиділа на самоті на сходах, у коридорі чи за кухонним столом, підпираючи долонями голову; вона сиділа у себе в спальні під вікном і роздивлялася вулицю. Її дряпали й кололи старі спогади: нуди, невдячність, слова, які вже ніколи не забереш. Їй знову й знову згадувалося, як вона наловила в саду чорних жуків і позапихала їх у верхівку кокосового торта, який Ліббі пекла цілий день. І як Ліббі плакала, наче маленька дівчинка, плакала, затулившись долонями. Ще Ліббі плакала, коли Гаррієт на свій восьмий день народження розізлилася й сказала, що їй зовсім не сподобався подарунок від неї: підвіска-сердечко для її браслета з підвісками. «Іграшка! Я хотіла іграшку!» Пізніше мама відтягнула Гаррієт убік і сказала їй, що та підвіска дорога, дорожча, ніж Ліббі може собі дозволити. Що гірше: коли вона бачила Ліббі востаннє, востаннє в житті, Гаррієт скинула її руку й побігла геть тротуаром, не озираючись. Іноді, впродовж того відчуженого дня (мляві години на дивані, очамрілий перегляд «Енциклопедії Британіки») ці думки охоплювали Гаррієт із такою свіжою силою, що вона заповзала в шафу, зачинялася там і плакала, плакала, ховаючи обличчя в тафтових спідницях маминих старих запилюжених вечірніх суконь, до нудоти впевнена, що далі всі ці почуття лише загострюватимуться.

 

Школа починалася за два тижні. Гелі ходив на якийсь оркестровий семінар, де щодня доводилося виходити на футбольне поле й маршувати туди-сюди в задушливу спеку. Коли приходила тренуватися футбольна команда, вони всі вервечкою поверталися в спортивний зал — халупу з жерстяним дахом — і сиділи там на розкладних кріслах, вправлялися на своїх інструментах. Опісля диригент оркестру розпалював ватру й готував хотдоги або збирав усіх на гру в софтбол чи імпровізований «джем-сешн» зі старшими дітьми. Бували вечори, коли Гелі повертався додому раніше, але тоді, за його словами, мусив вправлятися в грі на тромбоні ще й після вечері.

Певною мірою Гаррієт тішила його відсутність. Вона соромилася власної журби — надто великої, щоб її можна було приховати, — а також катастрофічного стану свого будинку. Після відбуття Іди мама Гаррієт пожвавішала, чим стала нагадувати певних нічних тварин у Мемфіському зоопарку: маленьких і тендітних окатих сумчастих, які — в омані від ультрафіолетових ламп, що освітлювали їхню скляну коробку, — їли, милися й граційно шугали усвоїх листяних справах з ілюзією, що вони надійно сховані під нічним покровом. За ніч виникали таємні стежки, які тягнулися й перетиналися по всьому будинку, — стежки, позначені серветками, інгаляторами від астми, флаконами пігулок, пляшечками крему для рук і лаку для нігтів, а також склянками з талим льодом, які залишали на стільницях ланцюжки білих кілець. В особливо захаращеному й брудному кутку на кухні з’явився переносний мольберт, а на ньому — поступово, день за днем — картина з якимись водянистими фіалками (хоч мама так і не докінчила вазу, у якій вони стояли, залишивши тільки олівцевий ескіз). Навіть її волосся набрало нового насиченого каштанового відтінку («Шоколадний поцілунок» — було написано на вкритій липкими чорними патьоками пляшечці, яку Гаррієт віднайшла в плетеному відрі для сміття в туалеті на першому поверсі). Не помічаючи неметених килимів, липкої підлоги, засмерджених рушників у ванній, вона з бентежним надміром переймалася дрібницями. Одного дня Гаррієт побачила, як мама направо й наліво розпихає купи мотлоху, щоб мати змогу вклякнути й натерти латунні дверні ручки особливим поліролем і особливою ганчіркою; іншим разом — не переймаючись крихтами, бризками жиру, розсипаним на кухонній стільниці цукром, брудною скатертиною й вежею тарілок, що непевно височіла понад холодною й сірою водою в раковині, попри певний солодкавий душок псування, що витікав одночасно ніби звідусіль і нізвідки, — вона цілу годину фанатично натирала старий хромований тостер, доки він не заблищав, наче крило лімузина, а тоді ще десять хвилин стояла й милувалася результатом роботи.

— Ми ж даємо собі раду, правда? — сказала вона, тоді додала: — Іда ніколи не мила все зовсім начисто, правда? Щоб отак блищало? — придивляючись до тостера, і: — Весело ж? Коли тільки ми втрьох?

Весело не було. І все ж вона старалася. Одного дня, ближче до кінця серпня, мама встала з ліжка, прийняла ванну з піною, нафарбувалася помадою й сіла на кухонній драбинці гортати