Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

«Кулінарну книжку Джеймса Берда», доки не віднайшла рецепт під назвою «стейк Даян», після чого сходила в крамницю й купила всі необхідні інгредієнти. Удома вона поверх сукні вдягнула зім’ятий фартух (подарунок на Різдво, використаний уперше); закурила, приготувала собі колу з льодом і дещицею бурбона й пила, поки готувала страву. Тоді вони всі вервечкою втиснулися в їдальню, поки Шарлотта тримала тацю в себе над головою. Гаррієт розчистила місце на столі; Еллісон запалила пару свічок, що кидали на стелю довгі тремкі тіні. То була найкраща вечеря, яку Гаррієт їла за довгий час — хоча три дні після того тарілки з-під неї так і громадилися в раковині.

Присутність Іди була цінною щонайменше в цьому непередбачуваному аспекті: вона обмежувала коло активності її матері так, що Гаррієт була за це вдячна — але лише тепер, занадто пізно. Як часто Гаррієт жадала материного товариства, хотіла, щоб мати встала з ліжка, вийшла зі спальні й ходила по дому? А тепер — в одну мить — це бажання стало дійсністю; і якщо двері спальні, які раніше завжди були зачинені, викликали в Гаррієт почуття самотності й бентеги, тепер вона ніколи не була певна, коли ті двері можуть прочинитися і з-за них випливе її мама, щоб тоскно нипати навколо крісла Гаррієт, ніби в очікуванні, що та заговорить, розірвавши тишу, і тоді між ними все стане легко й зручно. Гаррієт з радістю допомогла б матері, якби бодай трохи здогадувалася, що має казати, — Еллісон уміла без жодного слова заспокоїти маму суто своєю сумирною присутністю, — але з Гаррієт усе було по-іншому: здавалося, вона має щось сказати чи зробити, хоч сама не знала, що саме, а той очікувальний погляд лише відбирав у неї слова й навівав сором, а іноді — якщо він виявлявся надто розпачливим або затримувався надто надовго, — викликав роздратування й лють. У таких випадках вона вперто втуплювалася в руки, підлогу, стіну навпроти, будь-що, щоб заховатися від благання в материних очах.

Мама Гаррієт нечасто говорила про Ліббі — вона заледве могла вимовити те ім’я, щоб не розплакатися, — але думками майже зав­жди линула до неї, і напрям її думок був настільки чітким, ніби вона промовляла їх уголос. Ліббі була всюди. Розмови поверталися до цієї теми, навіть якщо її ім’я не згадували безпосередньо. Помаранчі? Усі пам’ятали, як Ліббі любила пускати їхні скибки плавати в різдвяному пунші, і помаранчевий торт (жалюгідний десерт із кулінарної книги раціону часів Другої світової), який Ліббі іноді пекла. Груші? З ними теж було багато пов’язано: приправлені імбиром консервовані груші Ліббі; пісенька про маленьку грушку, що її Ліббі іноді співала; натюрморт із грушами, який Ліббі написала в жіночому коледжі штату на початку століття. І якось — у розмовах про що-небудь загалом — стало можливо годинами розмовляти про Ліббі, не згадуючи її імені. Непромовлений натяк на неї переслідував кожну балачку, кожну країну й колір, кожен овоч і дерево; кожну ложку, дверну ручку й цукерницю огортала й отьмарювала пам’ять про неї — і хоч Гаррієт не сумнівалася в правильності цієї відданості, усе одно іноді вона муляла, ніби Ліббі перетворилася з людини на якийсь нудотний всюдисущий газ, що просочується крізь замки й попід дверними щілинами.

Цей план розмов був дуже дивним, і здавався ще дивнішим через те, як їхня мама сотнями безмовних способів дала зрозуміти, що згадувати Іду дівчатам заборонено. Навіть коли вони натякали на неї непрямо, мама не приховувала свого невдоволення. І коли Гаррієт якось (без роздумів) згадала Ліббі й Іду в одному сумному реченні, рука матері завмерла в повітрі, не донісши напій до губ.

— Та як ти смієш! — скрикнула вона, ніби Гаррієт висловила щось віроломне щодо Ліббі — а тоді до Гаррієт: — Не дивися так на мене. — Вона вхопила сполошену Еллісон за руку; та вирвалася й утекла до себе в кімнату.

Та хоч Гаррієт заборонили ділитися власною журбою, журба матері правила постійним докором, і Гаррієт відчувала через це непевну відповідальність. Іноді — особливо вночі — вона робилася відчутною, насичуючи весь будинок, ніби імла; її густа хмара висіла в її матері над похиленою головою і зсутуленими плечима — важка, наче запах віскі, що тягнувся за батьком, коли той випивав. Гаррієт прокрадалася до дверей і безгучно спостерігала за тим, як мама сидить за кухонним столом під жовтуватим світлом лампи, підпираючи голову руками й затиснувши в пальцях запалену цигарку.

І все ж, коли мама оберталася й намагалася всміхнутися чи завести якусь балачку, Гаррієт тікала. Вона терпіти не могла ту сором’язливу дівчачу манеру, з якою мама взялася чимчикувати по будинку, зазираючи по закутках і шафках, ніби Іда була тиранкою, якої вона нарешті з радістю здихалася. Завжди, коли вона підбиралася близько — невпевнено всміхаючись, так специфічно, трепетно, даючи зрозуміти, що хоче «поговорити», Гаррієт мимоволі тужавіла до стану криги. Вона почувалася кам’яною статуєю, коли мама підсідала до неї на дивані, коли тягнулася й незграбно гладила її по голові.

— У тебе попереду ціле життя. — Голос у неї був надто гучний; вона розмовляла наче актриса.

Гаррієт мовчала й не відривала рішучого погляду від «Енциклопедії Британіки», що лежала в неї на колінах, розгорнута на статті про кавієвих. То була родина американських гризунів, до якої належали морські свинки.

— Суть у тому… — Мама видала здавлений драматичний смішок. — Сподіваюся, тобі не доведеться пережити той біль, що пережила я.

Гаррієт досліджувала чорно-білу фотографію капібари, найбільшого представника родини кавієвих. Це також найбільший гризун у світі.

— Сонечку, ти ще молода. Я все зробила, щоб тебе захистити. Просто не хочу, щоб ти повторювала деяких моїх помилок.

Вона чекала. Вона сиділа надто близько. Хоч Гаррієт і було незручно, вона трималася незворушно й не підіймала очей. Налаштувалася анітрохи не відкриватися своїй матері. Мама хотіла лише продемонструвати свою зацікавленість (нещиру, а тільки показну), і Гаррієт добре знала, чим її потішити: підкреслено відкласти енциклопедію, скласти руки на колінах, і поки мама говорить, натягнути на обличчя співчутливий скривлений вираз. Бідна мама. Цього достатньо; це підійде.

І це небагато. Але від такої несправедливості Гаррієт усю трусило. Чи слухала її мама, коли говорити хотілося їй? І в тій тиші, впиваючись поглядом в енциклопедію (як же складно було міцно триматися, не відповідати!), вона згадала, як увірвалася в материну спальню вся в сльозах через Іду, як по-королівськи мати підняла палець, один палець, отак просто…

Зненацька Гаррієт усвідомила, що мама підвелася