Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

― Він скоро з шумом вийде на театральну сцену, не переживай. Якщо вже, звісно, не вийшов… ― Він приклав довгі вказівні пальці до підборіддя. ― І тобі варто буде його дуже сильно берегтися. Так, дуже сильно. Адже він до біса небезпечний тип. Особливо для тебе, сонце. Чи ти для нього. ― Денис зареготів.

Діана підозріло подивилася на друга. Приїхали, уже й він збожеволів. Та що ж це коїться таке?

Вона засунула каблучку до кишені джинсів, чим викликала у Дениса хвилю обурення.

― Крихітко, ти куди заховала таку ціннісну річ?! Одягни, і то швидко.

― Не збираюсь! ― Чомусь їй хотілося протестувати.

Денис розізлився. Таким вона його не бачила навіть у миті найжахливіших витівок. Обличчя втратило звичні риси доброзичливості, а очі стали просто-таки чорнющими.

― Ти повинна її одягнути!

― Нічого я тобі не повинна! ― здмухнула волосся з лоба вона. Та що це з Денисом таке сьогодні? Також не з тієї ноги встав, чи що?

Діана зиркнула на вихід з оранжереї й ледве не зомліла ― вона помітила чийсь темний силует, який прямував до дверей школи. Чорний клаптик волосся, чорний довгий піджак, що був чимось схожим на плащ, чорні штани… ― невже це він? Усі інші звуки кудись зникли, кров шалено загупала в голові. У скронях враз задзвеніло й засвистіло. Діана навіть не чула, що бурмотів над її вухом Денис. Уся увага тільки на хлопчиськові, що стрімко віддалявся.

Це не може бути він. Діані не може так пощастити. Єдиний спосіб перевірити це ― побігти за ним, що вона й зробила. Стрімко, не роздумуючи, зірвалася з місця, тільки п’яти закивали.

― Ти це куди, крихітко? Ми недоговорили! Тьху ти.

Денис побіг слідом.

До незнайомця залишалося метрів із двадцять.  Аби тільки його наздогнати, аби він не встиг розчинитись у незліченних коридорах школи, серед сотень учнів та шкільного шуму.

Тим часом Денис опинився поруч.

― За ким ти женешся?!

― Ти бачиш ту чорну шевелюру? ― Діана вказала на силует, який прудко даленів.

― Яку із? Тут таких сотні.

― Та не тупи! Онде він, біля дверей. У чорному одязі.

― Ну, така собі характеристика…

― Дідько, та роззуй очі, Дене! Тільки ти й він одягнуті в шкільну форму.

Раптом Діана гучно застогнала:

― Тільки не це!

Незнайомець зайшов до школи, величезні дерев’яні двері з металевим оздобленням приховали його обрис.

― От халепа! ― Діана зупинилася, тупнувши ногою. ― Тепер шукай вітру в полі...

― Це був той нічний гість? ― У голосі Дениса вчулися металеві нотки.

― Та не знаю я!.. Чорт, чорт, чорт!!!

Діана застрибала на місці. В очах Дениса вона помітила дивну тінь, ніби до його нейронів дійшла вельми важлива інформація. Але ділитися зі своїми висновками він не збирався.

― Як це, ти не знаєш?

― Я бачилася з ним один-єдиний раз. Було дуже темно. Тому я без поняття, як він виглядає! ― її голос здійнявся на крик, що викликав здивовані погляди учнів. Діана похолола. Вона зробила декілька важких ковтків повітря, що в цю мить роздирали її легені на шмаття. Зрештою, вона впевнено виголосила: ― Але я так просто не здамся. Піду й знайду цього покидька!

Діана круто розвернулася й помчала до школи. Вітер зашумів у вухах. Вона краєм ока помітила, що Денис теж кинувся на поміч.

За кілька швидких кроків Діана влетіла до дверей, із гуркотом їх відчиняючи. Чого й варто було очікувати, у шкільному фоє стояв божевільний гармидер та галас. Декілька десятків учнів, згуртувавшись по купках, щось обговорювали між собою, а хтось просто йшов по своїх справах. Розгледіти загадкового хлопця було жодним чином неможливо. Він може бути де завгодно: ховатися серед учнів у фоє, бродити коридорами школи, знаходитися в одному з класів, перебувати в бібліотеці ― та де-небудь!

І чи був цей силует взагалі тим самим незнайомцем? Щось Діані підказувало ― шосте чуття, інтуїція, проникливість, ― що це саме він. Дуже сильно цей хлопчисько виділявся серед інших. Ніхто повністю в чорному одязі зараз не ходить!

Діана заричала. Вона роздумувала, куди їй бігти, що робити, як бути. Попрямувати наліво, направо, прямо? А, може, піднятися сходами? Ця школа просто-таки величезна! Тут безліч коридорів, море кабінетів, багатоярусна бібліотека. Ходять чутки, що навіть і потаємні ніші є. Їй його аж ніяк не відшукати.

― Крихітко, це дохлий номер, ― повернув Діану з небес на землю Денис.

― Підбадьорив, так підбадьорив, нічого й додати. ― Її дихання ніяк не могло прийти в норму. По спині пробігалося ледь помітне тремтіння. Діані здавалося, що вона наразі здатна поколотити кого завгодно, і першим під удар цілком може підпасти Денис.

― Тобі його зараз не знайти. Це неможливо.

Діана наблизилася до Дениса впритул.

― Неможливо, кажеш? ― Її очі звузилися.

― Неможливо, ― підтвердив той, також примружуючись.