Читати книгу - "Казки Чаробору, Ольга Соболєва"

- Ех, - сумно зітхнув Степан Степанович, - я й забув, що ти не знаєш усіх чароборських таємниць. Це такі проходи з Царства Наві у наш світ. Лазає всяка нечисть та лиха творить – то хвороби, то пожежі, буває і чогось гіршого…

Тим часом до гостей вже поспішала Ягинішна. Відчинивши ворота з низького тину, господиня запрошувала жестом у двір. Доки Ярослава залишала свої речі в запропонованій кімнаті, почула уривки розмови:

- Слухай, а гарну ми тобі глиночурку построїли, - задоволено говорив Степан Степанович з порогу. – Вже стільки років пройшло, а ні тобі плісняви, а ні тріщин. Та й поліна доси, як новенькі. А комах немає?

- Ти що, - почувся у відповідь голос знахарки, - Якуб слідкує. Недавно стіни побілив, кур’ї стовпи змастив бій-травою.

- Та й не згорить тепер, - якось загадково хихикнув коняр.

На що Ягинішна голосно ойкнула, вочевидь щось пригадавши.

- Я Гориничу після того сказала, що якщо спалить мені ще одну хату, то на ньому колоди возити будемо! І мене не цікавить, що він цар ящурів чи…

Раптом погляд старенької впав на Ярославу, що зацікавлена химерною розмовою, вийшла з кімнати та завмерла на порозі.

- Люба моя, у нас зі Степановичем справа є непроста, довга та нудна. Ти до своїх подружок зазирни. Вони нудьгують на бережку, до Ватри-то далеко ще, а приїжджі туди не ходять.

Ярослава чудово розуміла про кого говорила знахарка – про тих трьох дівчат, яких вона на святі прийняла за русалок. Ніхто з мешканців не знав цієї трійці, тільки Ягинішна все твердила, що вони мешканки води і з такими знайомими треба дружбу водити.

Отримавши додаткове завдання – нарізати на березі трохи молодого очерету, Ярослава забрала Рисянку, вдягла панаму та вирушила за Лукав'є поле. Зустріти Варвару дівчина не боялася, та сьогодні з самого ранку на роботі, а от блакитний легковик таки періодично виглядала на дорозі. Ярослава ще не забула, як Івар, будучи за кермом, не об'їхав калюжу і з ніг до голови обкотив дівчину брудом. Випадково, ага. Перевіряти, що він може вигадати цього разу, Ярославі не хотілось.

Так нікого й не зустрівши по дорозі, дівчина дісталася берега. З розповіді Степана Степановича вона дізналася, що русалки облюбували піщаний бережок, починаючи від одинокої верби. Тут і гадати не було чого – потрібне місце виднілося ще здалеку. Розлога верба, що сумно схилилася над водою і справді нагадувала дівочий стан з простягнутими руками. Якщо вже зовсім дозволити собі пофантазувати, то навіть можна було розгледіти на корі лице, повне смутку.

Збираючи речі до знахарки, Ярослава потай захопила три невеликі намиста зі стрічок та бусин – подарунки для русалок. Чому потай? Тому що не хотіла виглядати безглуздо. Ну хто в її віці вірить у казки? Ось уже котрий день дівчина запевняла себе в тому, що дивні події у Чароборі лише збіги і фантазія, яка розігралася від тутешніх оповідок. До речі, треба було б про все це написати Марині. Хто-хто, а вона вміла вправляти мізки і повертати здоровий глузд. Та, мабуть, мозкоправ був потрібен всьому Роздоріжжю, а не тільки Ярославі. Кожного дня до знахарки приходили люди з селища і брали якісь відвари чи то трави, питали, як домовика задобрити або ж відігнати нав’їв. Перші декілька разів дівчина навіть думала, що недочула. Потім вирішила, що пенсіонерам просто нічим зайнятися, от і вірять у всяку містику. Але ж ні! Приходила навіть молодь. Дивина та й годі!

Поки Рисянка гралася з черепашками на теплому піску, Ярослава розглядала околиці. Вдалині, на узліссі, проскочила пара оленів, за ними сполошилося кілька птахів, але знову осіли у високій траві – можливо видивилися ранню суницю. Дівчина мимоволі залюбувалася природою. Єдине, що виділялося на тлі місцевої краси, так це сухе дерево. Росло воно віддалік, над самою водою, ніби хтось неохайно застромив його в крутий берег і забув. Криве, обвішане лахміттям сухої трави, дерево відштовхувало від себе погляд. Але не встигла Ярослава зробити й кроку в той бік, як Рисянка прошмигнула повз і буквально накинулася на корч. Вона шипіла, гарчала, намагалася спуститися по крутому схилу.

Підійшовши, дівчина підняла рисеня на руки, але те не зводило грізного погляду з дерева і все намагалося продовжити боротьбу. Цікавий здогад осяяв Ярославу. А що, як Степан Степанович правду говорив і Рисянка вчула лаз? Точніше видивилася. Чи правильніше сказати – знайшла?

Ярослава на мить замислилася, але майже одразу ж зрозуміла, всю безглуздість ситуації. Здається, їй справді треба подзвонити Марині. Хоча, з чого тоді кошеняті так кидатися на корч? Та й виглядало дерево тут недоречно. Зловісно чи що?

- Ох, не вертися ти, - звернулася дівчина до Рисянки. - Дивись, який берег крутий. Спробуємо дерево звалити, чого доброго, обидві у воду впадемо. Підемо міцну гілку знайдемо і спихнемо його, якщо воно тобі вже так заважає.

Ярослава, не спускаючи з рук рисеня, вирушила до узлісся, але нічого придатного не траплялося: то все трухле, то тонке, а то й взагалі шишки одні.

- Знаєш, Рисянко, - знову заговорила дівчина до вихованки, - нам би краще лісничому це доручити. Як його там звати? Пану Оресту.

- Е, як офіційно, - пролунав голос із-за дерев. – То для приїжджих. Для помічниці Ягині просто Орест.