Читати книгу - "Холодне Сонце, Артур Сіренко"

                   «Дайте живому жити, згідно мрій його
                     Доки не ринули з неба осінні дощі!»
                                                                 (Такамура Котаро) 

Місто рудою хвостатою кішкою
Відловлює галасливі трамваї – 
Втікачів зі світу духмяних яблук 
Дощавої мачухи осені (жовтень Петрарки).
Місто, де щастя міняють на жмутки трави,
На жменю жолудів – стиглих, як небо,
Місто простягнутих рук,
Де сойки кричать про смородину радості плоті, 
День, коли осінь назавжди 
У гості в чайний будиночок, 
У хатку під вишнями, нехай і торішніми, 
Нехай замороженими, але на гостину – 
Відчути на смак гіркоту ренесансу – над річкою,
Що мені дарувала камінь – округлий, холодний,
Що потім втопили в бездоннім колодязі
Сліпі музиканти – гравці на кото.
Перехожі під чорними парасольками
Дивляться вниз, під ноги – в асфальт, 
Мислять лускатими рибами, 
Що пливуть проти течії часу, 
Кожен годинник – плямиста форель, 
(Все так однозначно, що хочеться бути),
Щось перекинулось, круки вдягли окуляри:
Жадають побачити ратушу декларацій,
Де цвіркуни – стрибуни і вусаті пророки, 
Сірі як комин, як попіл каштанів, 
Як очі осіннього ангела алегорій,
Проспівають хвалу чи то гімн
(А може пеан чи елегію)
Невідомому.