Читати книгу - "В обмін на кохання, Солен Ніра"

«Якщо життя дає тобі бал — проси ще й туфлі.»

— Ні, ні й ще раз ні, — видихнула я, коли Белла вперше винесла з гардеробної плаття розміром із мій студентський борг.

— Це ще тільки початок, Сел. Ми маємо підібрати тобі образ, що змусить навіть люстру в залі заплакати від заздрості.

— А хіба не можна просто… ну, не знаю… сидіти тихенько в куточку, без уваги? Наприклад, переодягнувшись у вазу?

Белла усміхнулась:

— Це бал. Тут або блистиш, або… блистиш. Без варіантів.

Гардеробна, в яку вона мене затягнула, була більша за мою квартиру. І мала окрему секцію лише для шарфів. Шарфів, Карле!

— Звідки ти знаєш мій розмір? — запитала я, вражена точністю вибору.

— Я жива з енциклопедичною пам’яттю. А ще маю очі, Селеста.

— Ой, дякую. Вони дійсно дуже гарні. Великі. Карі. Глибокі…

— Я про твої розміри. Але приємно, що ти помітила мої очі.

Вона витягнула ще одну сукню. Цього разу не схожу на корсетовану помилку минулого століття.

— Це більше схоже на те, що носить людина.

— Це більше схоже на те, що носить принцеса, яка випадково потрапила у світ Instagram і тепер не знає, як повернутись.

Я вдягнула сукню. І… зупинилась. Белла мовчала. Це було підозріло.

— Ну? — запитала я, крутячись.

— Селеста, — сказала вона повільно, — ти виглядаєш… неймовірно.

Я подивилась на себе в дзеркало. І побачила когось іншого. Гарну. Незграбну, але гарну. Таку, яку можуть помітити. Таку, яку… може побачити він.

— Белло, я не хочу… справді не хочу, щоб це виглядало так, ніби я намагаюсь…

— Ти просто будеш собою, — перебила вона. — Але в сукні, яка може зупинити дихання. У буквальному сенсі — бо вона трохи тисне в грудях.

Пізніше, коли я вже переодяглась у щось «менш балове» — себто домашній одяг, який можна було не боятись залити кетчупом — я сіла в кімнаті, дивлячись у стелю.

— Що я роблю? — запитала себе пошепки.

— Схоже, готуєшся до балу, — пролунав голос з-за дверей.

Я застигла.

— Лукос?

— Просто проходив повз. І почув глибоку філософську кризу.

— Це була не філософія. Це була паніка.

— Вони іноді схожі.

Я відкрила двері. Він стояв, як завжди — рівно, невимушено, спокійно. Очі досі з тією ж тінню загадки.

— То… ти йдеш на бал?

— Якщо не втечу у ліс до того, — пробурмотіла я.

— Якщо раптом підеш — візьми карту. І скажи, я прийду.

— Що? У ліс?

— Куди завгодно.

Лукос знову посміхнувся, спопеляючи мене високомірним поглядом.

І він пішов. Просто так. Але залишив після себе тишу, від якої серце билося швидше, ніж мало б. І в цій тиші мені здавалось, що я почула щось у його словах… щось більше. Щось, чого він не сказав прямо.

Або я просто перегрілася в тій сукні.

Я зачинила двері. І залишилась із собою. Ну, майже. Бо за кілька секунд у кімнату влетіла Белла.

— Ну? Що він сказав? Як подивився? Був здивований? Очі заблищали? Зробив ось так — «мм»? — вона демонстративно притисла пальці до вуст і зробила вираз обличчя, наче побачила шоколадний торт з проблисками мускулистого торса.

— Він сказав, що прийде, якщо я втечу в ліс. Не знаю, це романтика чи погроза.

— Це романтика! — Белла впала на ліжко, розкинувши руки. — Ти йому подобаєшся.

— Або він просто звик до диваків.

— Сел, — вона повернулась на бік і дивилась на мене з тією самою серйозністю, з якою зазвичай судді дивляться на обвинуваченого, — ти не дивна. Ти… справжня. І це зброя.

— Проти кого?

— Проти Софі, — підморгнула вона. — Вона грає за правилами. А ти — ні. У цьому твоя сила.

Я сіла поряд. Певно, вперше за останній час мені стало не так лячно. Хоча б тому, що я знала — я тут не зовсім одна. У мене є подруга. І, схоже, маленька армія на ім’я Белла.

— Але ж я не хочу цієї війни, — прошепотіла я.

— І це робить тебе найкращою суперницею. Ти не граєш, а просто живеш. І саме тому в неї так горить.

Я скривилась:

— У неї горить?

— М-мм… Вона сьогодні ледь не зламала манікюр на фужері, коли побачила, як Лукос дивиться на тебе.

— Я нічого не робила! — виправдалась я.

— О, саме це й найгірше для неї. Якби ти хоча б намагалася його звабити — це була б конкуренція. А так… це вже загроза.

Ми довго ще лежали мовчки. І дивились у стелю. Я думала про маму, про Беллу, про божевільну брехню, в яку мене втягнули. І, звісно, про нього. Про чоловіка, що говорив мало, але кожне його слово залишалося зі мною, мов тінь.

— Слухай, — сказала Белла зненацька, — я знаю, ти хочеш заміж. І я… я допоможу тобі вибрати сукню.

— І перелякати всіх гостей?

— І здивувати всю родину.

Я усміхнулась.

Уперше за весь день мені захотілося залишитись ще трішки довше.

І це вже було небезпечно.

Прокинулась я від дивного звуку. Наче хтось гриз лід ложкою… прямо в моїй голові. Відкривши одне око, я побачила Беллу, яка сиділа навпроти на стільці й їла гранолу з настільки хрустким настроєм, що я запідозрила її в бажанні мене вбити звуком.

— Скільки часу? — прохрипіла я, зариваючись назад у подушку.

— Пора вставати, леді Селесто. Сьогодні вечірка в саду. Гості, шампанське, вишукані закуски і Софі в образі біди на каблуках.

Я закричала в подушку.

— Я не підписувалась на соціальні катастрофи до полудня…

— Але ти підписалась на життя принцеси. А в них, на жаль, не буває вихідних. Особливо, якщо поруч з принцесою вештається Софі.

Через годину я вже стояла перед дзеркалом у чомусь мерехтливому, що Белла назвала «розкішним і зухвалим водночас», а я — «це що, спина відкрита?!»

— Я виглядаю як ті, хто в серіалах потрапляє на обкладинку, але потім потрапляє в скандал.

— Саме так! — Белла плеснула в долоні. — Ідеально!

Сад виглядав так, наче Pinterest ожив, але з більшим бюджетом. Столи, прикрашені квітами. Офіціанти, що виглядали дорожче за мою місячну зарплату на старій роботі. І, звісно ж, гості — глянцеві, випрасувані й трохи небезпечні на підборах.