Читати книгу - "Прихований дар, Аннушка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ранок після того вечора був напрочуд тихим. Над лісом ще лежав тонкий серпанок туману, ніби сама природа не хотіла відпускати спокій, який зародився між ними. Але цей спокій був оманливим — під ним вже зріли зміни.
Уляна прокинулася раніше, ніж зазвичай. Бабуся ще спала, а Орелій, як завжди, сидів у саду. Його силует був застиглим, ніби він не дихав, не думав, просто чекав. Щось у ньому змінилося за ніч.
Вона підійшла обережно, і він озирнувся на її кроки. На його обличчі була напруга.
— Уляно, — його голос був хриплим, — мені треба піти.
Її серце миттєво стиснулося. Вона сіла поруч, дивлячись на нього широко розкритими очима.
— Чому?
— Мене шукають, — зітхнув він. — Не просто як зниклого. Як спадкоємця. Вони... вони знайшли мене. Сьогодні вночі прилетів ворон з повідомленням — мій батько надсилає людей. Якщо вони дізнаються, де я був, можуть зачепити тебе. Твою бабусю. Я не можу цього допустити.
Уляна мовчала. Усе в ній противилось цим словам. Вона знала, що це правильне рішення — але серце не хотіло відпускати.
— Але ж ми щойно... тільки-но почали.
— Я знаю, — він взяв її за руку, притискаючи до себе. — Але саме тому я мушу піти. Якщо я справді повернуся, то повернуся за тебе.
Вони сиділи так ще мить — двоє молодих людей, загублених між світом магії та світом обов’язку, між коханням і неминучістю розлуки.
Коли він підвівся, вона не втрималася й обійняла його. Його руки затремтіли, коли обіймали її у відповідь. Він нахилився, в останнє торкнувшись її губ своїми, і цей поцілунок був вже іншим — не легким, а глибоким, майже болісним, як останній подих перед довгим зануренням у темряву.
— Я знайду тебе, — пообіцяв він.
— Я чекатиму, — відповіла вона тихо.
І з цими словами він зник у тумані лісу, залишаючи її стояти на веранді, тримаючись за дерев'яний поручень так, ніби тільки він тримав її на місці.
***
Дні минали швидко, наче сторінки у вітрі. Уляна вже не просто вчилася — вона жила чаклунством, відчувала його, як подих, як серцебиття. Заклинання слухались її з першого разу, трави самі відкривали свої таємниці, а бабуся дедалі частіше мовчки спостерігала за нею з легким, гордим блиском в очах.
— Час, — одного ранку сказала бабуся, вкладаючи в її долоню невеличкий мішечок з сушеними пелюстками та травами. — Це для захисту. Тепер ти знаєш усе, що маєш знати. А решту навчишся вже в житті.
Прощання було теплим, але не слізним. Обійми бабусі залишили по собі тепло, що трималося, як оберіг. Від Орелія залишився сухий лист з його почерком і запахом лісу. Він пішов раніше — так було потрібно. Але в очах, якими вони прощалися, було щось, що обіцяло повернення.
Уляна вийшла на стежку, що тяглася з бабусиного лісу. Цього разу вона не боялася темряви. Вона йшла рівно, впевнено, з наплічником за спиною і легким вітром у волоссі. Дорога додому була довгою, але спокійною. Ліс пропускав її мовчки, не лякав — як рідну.
Коли вона нарешті вийшла з дерев’яної смуги і побачила знайомі обриси міста, серце стиснулося. Вікна рідного дому світилися теплим вогнем. Батьки були вдома.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прихований дар, Аннушка», після закриття браузера.