Читати книгу - "Прихований дар, Аннушка"

Ось продовження розділу з уривком вашої сцени — з напругою та важкою розмовою між Уляною і її матір’ю:

Уляна стояла перед дверима дому кілька хвилин. Руки тремтіли. Вона не знала, чи радісно буде повернутись, чи боляче. Але серце веліло йти. Вона натиснула на клямку. Скрип. Запах домашнього тепла, старих книжок, кориці й чаю з липи вдарив у груди. У вітальні горіла лампа. Мати сиділа в кріслі, з в’язанням у руках.

— Ти повернулась... — сказала тихо. Голос її був тихим, але в ньому не було ані здивування, ані радості.

Уляна скинула наплічник і зробила кілька кроків вперед.

— Ми повинні поговорити.

Мати мовчки кивнула на диван.

Уляна не сіла. Вона стояла посеред кімнати, мов натягнута струна. А потім усе рвалося:

— Як ти могла приховувати це від мене?! — зривається вона на крик.

— Я надіялась, що ти не успадкуєш його... — мати лише дивиться на килим, наче там є щось набагато цікавіше, ніж їхня розмова.

— Мамо, я майже померла... — вже не крик, а плач. Сльози скочуються по щоках, душа рветься від болю. — Ти мені більше нічого не хочеш сказати?

— Ти не маєш права розмовляти зі мною в такому тоні. Пішла геть в свою кімнату, завтра ми поїдемо до лікаря і він усе виправить.

— Ні, мамо, будь ласка...

— Так, ти сама знаєш, що це дуже небезпечно! Я не хочу тобі такої долі! Ти думаєш, що я дуже сувора до тебе, але це для твого блага.

— Мамо...

— Цить, розмову закінчено, йди до кімнати, негайно! — голос матері був, як лезо.

Раптом у коридорі заскрипіла підлога. Обидві здригнулись. Уляна озирнулась — на порозі стояв батько. Високий, змужнілий, але ніби втомлений роками мовчання. Його очі — завжди теплі — тепер були повні болю.

— Я все чув, — сказав він спокійно. Але в цій спокійності було щось лячне.

Мати підвелася різко, мов ужалена.

— Не втручайся, Сергію. Я все роблю правильно.

— Ти все життя щось "робиш правильно", але це не зупинило її дар. І не зупинило твої страхи. — Він глянув на доньку, повільно підійшов і торкнувся її плеча. — Я бачив, що з тобою щось відбувається. І мав сказати раніше. Але боявся. Боявся так само, як і твоя мама.

— Сергію...

— Ні, досить. Вона має право знати все. Має право вибирати свій шлях. І ми не маємо більше її тримати в темряві.

Уляна стояла між ними — ще дитина, яка нарешті стала дорослою. Її тіло тремтіло від емоцій, але вперше вона відчула, що не сама.

— Я не втечу від того, ким є, — тихо сказала вона. — І не хочу більше жити у брехні.

Мати мовчала. В її очах — боротьба, розчарування, страх. Але цього разу вона не виграла.

******

Вечір був тихий, і тиша здавалася занадто щільною, щоб дихати. Уляна сиділа на веранді, загорнувшись у старий плед. Поруч сів батько, мовчки, з кухлем теплого молока.

— Вона була сильною, Уляно, — почав батько, обережно сідаючи навпроти. — Твоя мати. Сильнішою за багатьох. Її сила жила в ній із самого дитинства, але вона завжди залишалась доброю. М’якою. Надто довірливою.

Він затримав подих, ніби перебираючи спогади.

— І тоді з’явився він. Вільям. Вродливий, чарівний, з усмішкою, якій важко було не вірити. Ми всі тоді не бачили справжнього. А вона… вона закохалась. Не одразу, ні. Він був наполегливий. Умів говорити те, що хотілось почути.

— Що він зробив? — прошепотіла я.

— Спочатку — нічого. Просто був поруч. Питав про магію, про старі закляття. І вона вірила, що може з ним поділитися, що це безпечно. Але одного дня він намагався забрати її силу. Повністю. Жорстоко, підло. Вона ледь вижила. І не змогла простити собі.

Я відчула, як зчіплюю пальці. Серце билося гучно.

— Вона вирішила відмовитися від магії. Назавжди. Закрила в собі силу, сховала навіть від себе. А коли ти народилась — вирішила, що краще буде, якщо ти виростеш звичайною. Без прокляття, як вона це називає. Без небезпеки, без болю. Вона ховала від тебе бабусю, минуле, усе, що могло розбудити силу в тобі.

— Але сила все одно знайшла мене, — прошепотіла я.

Батько лише кивнув.

— Тому що вона — частина тебе, Уляно. І ти маєш право на неї. Але й вибір — теж твій.

Звісно, ось продовження сцени з питанням Уляни та відповіддю батька:

Я довго мовчала. У голові пульсували слова, обірвані фрази, відлуння матері, що наказувала мені мовчати. А потім, ледве стримуючи емоції, я підняла погляд на батька.

— А як же ти? — спитала я тихо. — Як вона довірилася тобі після Вільяма?

Батько посміхнувся сумно.

— Спочатку не довірилась, — зізнався він. — Вона мене боялась. Відштовхувала. Вигадувала причини, щоб не бачити мене знову. Але я не йшов. Бо вже тоді знав, що вона — та сама.

Він на мить замовк, ніби знову проживаючи той час.

— Я бачив її біль, хоч вона і ховалась за усмішками. Але ніколи не тиснув. Просто був поряд. Слухав. Чекав. І одного дня вона дозволила мені залишитись. Спершу в серці, а потім — і в житті.

— Ти знав, що вона відьма? — запитала я.

— Так. І мене це не злякало. Твоя мати — відьма, але перш за все вона людина. З теплом, добром, величезною душею. Вона боялась, що я зраджу її, як колись Вільям. Але я клявся, що ніколи не зраджу. І, здається, виконав ту обіцянку.

Я відчула, як у грудях розлилась дивна ніжність. І водночас — ще більша туга. Бо я теж знала, що таке довіра, що проростає в тіні страху.

***

Я зайшла в материн кабінет несміливо. Вона сиділа біля вікна, згорблена, мов тінь себе колишньої. Її пальці стискали носову хустинку, а погляд губився десь у сутінках саду.

— Мамо, — промовила я, і вона здригнулась.

— Якщо ти прийшла сперечатись — я не готова, — пробурмотіла, не обертаючись.

— Я не для цього, — відповіла я м’яко. — Я прийшла... щоб ти нарешті мене почула. Не як доньку, якій треба наказувати, а як людину, яка має право знати правду. І право жити зі своєю силою.