Читати книгу - "Глибина третьої ночі, Віталій"

Постать з коріння і каменю простягнула свій відросток у напрямку штольні. Їхня місія була виконана. Далі вони мали йти самі. Без слів та прощань, Перші розчинилися в стінах свого тунелю, і прохід за ними безшумно закрився, залишивши трьох людей у темряві покинутої шахти.

– Ну от ми й прийшли, – прошепотів Влад, вмикаючи ліхтарик, який тут, на диво, запрацював. – З одного пекла в інше.

– Це місце… воно інше, – сказав Михайло, озираючись. – Тут Його голос звучить інакше. Ближче. Гучніше. Але… більш… матеріально. Наче він тут, зовсім поруч, за стіною.

Орест підняв з землі уламок іржавої труби. Важкий, надійний. Краще, ніж камінь. – Згідно з видінням, яке нам показали, бурова установка і динаміт мають бути в кінці цієї штольні. Йдемо.

Вони рушили вглиб шахти. Під ногами хлюпала вода. Зі стелі капало. Повітря було важким, спертим. Відчуття присутності Голосу тут було нестерпним. Здавалося, самі стіни дивляться на них, а темрява попереду жива і голодна.

За кілька сотень метрів штольня вивела їх до величезної печери, явно розширеної штучно. І там, посеред неї, стояло те, що вони шукали.

Гігантська, іржава бурова установка, схожа на доісторичного металевого монстра. Її величезний бур був спрямований на суцільну стіну в дальньому кінці печери. Стіна ця виглядала дивно. Вона була темнішою за навколишню породу, і по ній, наче вени, пролягали тонкі, ледь помітні тріщини, з яких сочилася якась масляниста чорна рідина. Це була вона. Зовнішня стіна в'язниці Третього Голосу.

Біля бурової установки стояло кілька дерев'яних ящиків, вкритих товстим шаром пилу та плісняви. На одному з них виднівся трафаретний напис німецькою: «Dynamit».

– Знайшли, – видихнув Влад.

Орест обережно підійшов до ящиків. Його досвід сапера підказував, що столітній динаміт – річ вкрай небезпечна і непередбачувана. Він обережно підняв кришку одного з ящиків. Всередині, вкриті шаром тирси, лежали жовтуваті, «спітнілі» від нітрогліцерину шашки.

– Виглядає погано, – констатував Орест. – Дуже нестабільно. Детонатори, мабуть, уже давно зіпсувалися.

Влад присвітив ліхтариком на стіну, на яку був спрямований бур. – Ми маємо закласти заряд прямо туди? Під саму стіну?

– Так. І сподіватися, що вибух обвалить склепіння і поховає цю тварюку ще глибше, а не просто розколупає дірку в її камері.

Орест обережно дістав одну шашку. Вона була маслянистою і холодною на дотик. Саме в цей момент тиск у їхніх головах, що трохи вщух у штольні, повернувся з десятикратною силою.

ІДІТЬ.

Це був не шепіт. Це був наказ, що пролунав прямо в центрі їхньої свідомості. Влад похитнувся. Михайло закричав і впав на коліна. Навіть Орест відчув, як слабнуть його коліна.

ЦЕ НЕ ВАША ВІЙНА. ВИ НІЧОГО НЕ ЗМІНИТЕ. Я ДАМ ВАМ УСЕ, ЩО ВИ ХОЧЕТЕ. СЛАВУ. СПОКІЙ. ЗАБУТТЯ. ЛИШЕ ПОКЛАДІТЬ ЦЕ І ІДІТЬ. ЗАБУДЬТЕ ПРО ЦЕ МІСЦЕ.

Перед очима Ореста знову постали його загиблі побратими. Але тепер вони посміхалися. «Все добре, командире. Ти ні в чому не винен. Відпочинь. Ти заслужив».

Влад бачив перші шпальти всіх газет світу. Своє обличчя на екранах телевізорів. Пулітцерівську премію. Він чув овації. «Ти розкрив таємницю століття. Тепер відпочинь. Насолоджуйся».

Рука Ореста, що тримала динаміт, затремтіла. Він повільно почав опускати її, щоб покласти шашку назад до ящика. Спокуса була майже непереборною. Просто піти. Просто забути.

Але тут він почув голос. Не в голові. А справжній. – Оресте… не слухай… – це був Михайло. Він лежав на землі, але його очі були чистими. У них більше не було ні божевілля, ні страху – лише відчайдушна благальна ясність. – Пам'ятаєш… як ми в дитинстві будували халабуду? І ти казав… що захистиш її від будь-яких монстрів?

Спогад. Простий, дитячий. Він прорвався крізь ментальну атаку Голосу, як промінь сонця крізь брудне скло. Халабуда з гілок. Двоє хлопчаків. І обіцянка старшого брата.

Омана розвіялася. Посмішки побратимів зникли, поступившись місцем порожнечі. Овації в голові Влада стихли.

Орест міцно стиснув динамітну шашку. – Ні, – прогарчав він у порожнечу. – Це моя війна. І мій брат. І мій світ. І я за нього буду боротися.

ВИ ПОШКОДУЄТЕ.

Тиск став нестерпним. Стіна в'язниці почала вібрувати сильніше, тріщини на ній засвітилися багряним світлом. З них почав сочитися густий чорний туман, що клубочився біля підлоги. Темрява в печері згущувалася, набуваючи фізичної ваги.

Третій Голос більше не вмовляв. Він збирався показати їм, що таке справжній жах.