Читати книгу - "Глибина третьої ночі, Віталій"

ВИ ПОШКОДУЄТЕ.

Наказ Третього Голосу вдарив по свідомості, як таран. Чорний туман, що сочився з тріщин у стіні в'язниці, перестав бути просто парою. Він почав згущуватися, набувати форми. З його вугільно-чорної глибини виринали рвані, неконкретні постаті, що тягнули до них пазурі з диму та тіні. Підлога печери затремтіла, іржава бурова установка загрозливо заскрипіла.

– Владе, світло! – крикнув Орест, відступаючи до ящиків з динамітом. – Бий по них світлом!

Влад, отямившись від ментального удару, інстинктивно підняв камеру. Спалах! Яскраве, сліпуче світло на мить осяяло печеру, і тіньові постаті з шипінням відсахнулись, їхні форми розмилися, втратили чіткість.

– Воно діє! – крикнув Влад, його голос тремтів від суміші страху та дикого азарту. – Вони бояться світла!

Він знову і знову натискав на спуск, перетворюючи свою камеру на стробоскоп. Кожен спалах давав їм кілька секунд перепочинку.

Орест працював з лихоманковою швидкістю. Руки, що звикли до складання та розбирання зброї в повній темряві, тепер обережно, але впевнено поводилися зі смертоносними столітніми шашками. Детонатори були безнадійні – мідні капсули вкрилися зеленим нальотом, дроти розсипалися від дотику. Пряма ініціація. Це означало, що шансу на втечу майже не буде. Потрібен був гніт. Короткий гніт.

– Михайле, тримайся! – крикнув він до брата, що лежав на підлозі, здригаючись від кожного нового імпульсу болю, що йшов від стіни.

Чорний туман знову почав згущуватися. Цього разу постаті були стійкішими до світла. Вони вчилися. Одна з них, схожа на спотвореного павука з людським торсом, кинулася на Влада, оминаючи промінь ліхтарика.

– Оресте! – закричав журналіст, відбиваючись від тіньової тварюки штативом від камери.

Орест схопив іржаву трубу, що лежала поруч, і кинувся на допомогу. Удар прийшовся по центру димної постаті. Вона не розсіялася, але її атака захлинулася. Це було схоже на бійку з ожилим кошмаром. Вони не могли завдати реальної шкоди, лише тимчасово стримувати.

– Я не встигаю! – крикнув Орест, повертаючись до динаміту. – Мені потрібен час!

Саме в цей момент Михайло підвівся. Він хитався, його обличчя було блідим, як смерть, але в очах горіла дивна, жахлива рішучість. Він подивився не на Ореста чи Влада, а на стіну, з якої сочилося зло.

– Я дам тобі час, брате, – тихо промовив він.

І, перш ніж Орест встиг щось сказати чи зробити, Михайло побіг. Не від стіни, а прямо на неї.

– Михайле, ні! – закричав Орест.

Але брат його не слухав. Він біг, тягнучи за собою прикутий до ноги камінь, і кричав – не від страху, а кидаючи виклик. – Ти хотів жертву, тварюко?! Ти хотів мою кров?! То візьми її! Візьми мене всього!

Він добіг до самої стіни і вдарив по ній долонями. У ту ж мить багряне світло в тріщинах спалахнуло з новою силою, концентруючись на його постаті. Весь чорний туман, усі тіньові монстри миттєво кинулися до нього, зливаючись в єдиний чорний вихор, що оповив Михайла.

Третій Голос зосередив усю свою увагу на жертві, що прийшла сама. Ментальний тиск на Ореста та Влада зник. Голоси в головах замовкли. Вони отримали свій шанс, куплений страшною ціною.

Орест відчув, як по щоці котиться сльоза, але він змахнув її. Не час для скорботи. Він мусив зробити так, щоб жертва брата не була марною.

Він відірвав довгу смуту від своєї сорочки, просочив її маслянистими виділеннями з динамітних шашок. Це буде його гніт. Він швидко, але обережно, склав кілька шашок біля основи бурової установки, впритул до стіни, вклав у них край імпровізованого гнота.

– Владе, біжи! – крикнув він, не обертаючись. – У штольню! Негайно!

– А ти?!

– Я за тобою! Біжи!

Влад кинув останній погляд на чорний вихор, у якому зникав Михайло, і, вагаючись лише мить, кинувся бігти назад, у темряву шахти.

Орест дістав із кишені сірники. Руки тремтіли. Перший сірник зламався. Другий не запалився від вогкості. Залишився останній.

Чорний вихор навколо Михайла почав розсіюватися, відкриваючи те, що від нього залишилося – лише темна пляма на стіні. Голос наситився. І тепер він знову звернув свою увагу на них.

Орест чиркнув третім сірником об камінь. Полум'я спалахнуло. Він підніс його до гнота. Просочена нітрогліцерином тканина миттєво спалахнула, вогонь швидко побіг до заряду.

– Прощавай, брате, – прошепотів Орест і кинувся бігти.

Він біг, не відчуваючи болю в нозі, не чуючи нічого, крім стукоту власного серця. Темрява штольні поглинула його. Він біг, знаючи, що за його спиною зараз розверзнеться пекло. Він пробіг метрів сто, коли земля під ним здибилася.

Вибух був не гучним. Він був глухим, глибоким, таким, що, здавалося, струсонув самі основи світу. Світло спалахнуло позаду, на мить освітивши штольню, а потім усе поглинула ударна хвиля. Ореста підняло в повітря і жбурнуло об стіну. Останнє, що він відчув, перш ніж знепритомніти, – це раптова, абсолютна тиша. Ментальний тиск, що переслідував їх увесь цей час, зник. Просто зник.

Він отямився від того, що хтось тряс його за плече. – Оресте! Оресте, отямся! Живий?