Читати книгу - "На краю вірності, JKatrin"

Вівіан

Це почалося з розмови, яка мала б бути короткою. Я тоді ще думала, що ми просто зберемо трохи інформації, нічого особливого. Але кожне слово Рафаеле різало глибше, ніж я очікувала.

— Люди Габріеле почали зачищати, — сказав він рівно, без емоцій. Як завжди. — Вони вбивають тих, хто колись із ним працював. Цілі родини. Дітей теж. Повністю.

В мене стиснулося під ребрами. Я дивилася йому просто в очі й не моргала.

— Це значить, що хтось із них щось знав, — сказала я. Голос вийшов твердіший, ніж я очікувала. — Якщо це підведе нас ближче до Габріеле, ми маємо поговорити з однією з таких сімей.

Рафаеле кивнув. Через хвилину на столі переді мною вже лежала адреса. Я взяла її, навіть не думаючи про те, скільки ще справ ми й так тримаємо на собі.

Будинок стояв на краю міста. Занедбаний, фасад колись був світлим, тепер — облущений. Я вийшла з машини першою, споглядаючи на закриті вікна і порожній двір.

І одразу помітила — двері були прочинені. І навколо було не просто тихо. Це була мертва тиша.

Мій палець вперся в кнопку навушника.

— Рафаеле, я зайду. Якщо щось буде не так — ти знаєш, що робити.

Відповіді не було, тільки його твердий голос в навушнику: Будь обережна.

Я кивнула і повільно зайшла в будинок.

Повітря було важке. У коридорі я відчула слабкий запах пороху й ще щось різке, металеве. На стінах — сліди куль. Чорні пробоїни, розкидані по штукатурці.

Я вийняла пістолет. Перевела його в готовність, стежачи за кожним рухом, кожним звуком. Рафаеле був на зв’язку, але не мав змоги бути поруч.

Пройшовши кімнату за кімнатою, я не знайшла нікого. Вітальня порожня. Кухня порожня. Спальня. Сліди боротьби, перекинуті меблі, але нікого. Тільки запах металу і відчуття гнітючої порожнечі.

Коли я вже поверталася до виходу. Ледь чутно, майже непомітно… схлип.
Я завмерла.

— Що там? — запитав він по навушнику. Голос його був напружений.

— Не знаю. Я щось почула йду перевірити.

Я швидким кроком повернулася до маленької кімнатки біля кухні. Очі пробігли по шафах, комоду, під столом — нікого. Тоді я підійшла до великої шафи в кутку.
Відкрила дверцята.

На верхній полиці, притиснувшись до стіни, сиділа дівчинка. Років дев’ять. Худа, світле волосся скуйовджене, обличчя заплакане і бліде, як папір.

— Ей… — я сказала м’яко, ховаючи пістолет за спину. Потягнула руки до неї.
Вона скрикнула.
— Не треба! Не вбивайте! Я хочу до мами!

Мені різануло в грудях. Голос зірвався в неї від страху.

— Я не зроблю тобі боляче, чуєш? — я говорила тихо. —Вже все добре. Ходімо звідси.

Вона не одразу повірила, але коли я обережно взяла її на руки, вона вчепилася в мій светр, як кішка, що тоне. Я відчула, як сильно тремтить її тіло.

Я винесла її надвір.

— Рафаеле, що робити? — спитала я, все ще тримаючи дівчинку на руках. — Перевір чи в неї є хтось з родичів. Що ми можемо зробити?

Тиша в навушнику тривала кілька секунд, потім його голос відповів зважено.

— У неї нікого немає. Всі… — він не договорив. Не треба було.

Я дивилася на дівчинку. Вона вже задрімала в мене на плечі, маленькі пальці стискали край мого рукава.

— Везу її до нас, — сказала я, опускаючи голову. — Там розберемось.

Вона проспала всю дорогу. У машині було тепло, вона притулилась до сидіння й дихала рівно.

Коли ми приїхали додому, я внесла її в будинок. Часу на роздуми не було, але те, що я зробила — вже не мало значення. Я знала, що більше не залишу її.

Рафаеле зустрів нас у коридорі, дивлячись, як я кладу її на диван.

— Що тепер? — запитав він.

Я подивилася на дівчинку, яка спала, обійнявши подушку, і відповіла:

— Залишимо її тут. А потім подумаємо, що робити далі.

Рафаеле не заперечував. І я знала, що навіть якщо йому не сподобалася ця ідея, він ніколи не буде запитувати, чому я вирішила так.

Ми залишили дівчинку на ніч. Куди її віддати потім— питання, яке я тримала в голові, але відповіді на нього ще не було.