Читати книгу - "Під маскою влади, Катя Черниш"

Десь у глибині темного коридору лунали крики. Не її. Їхні. Мія сиділа в підсобці, закриваючи собі рвану рану на плечі. Невелика — але пекло. Її тіло тремтіло, але очі — були холодні. Вона знала: він прийде. А коли прийде — все згорить.

— Зачистка! — крикнув хтось зі своїх, коли Алекс першим увірвався на об’єкт.

У нього не було шолома. Не було броні. Лише чорна сорочка, револьвер, і лють — така тиха, що від неї ламались ребра ще до пострілу.

Перший упав без пострілу — зламаний хребет.

Другий — вистрілив, але не встиг. Куля Алекса — пройшла точно в чоло.

Третій — намагався сховатись. Не допомогло.

— Де вона?! — голос Алекса змусив навіть своїх здригнутись.

Один із зрадників упав навколішки: 

— Ми не знали, що вона важлива!

 Бум.

 Один постріл — і “зрадник” замовк назавжди.

— Те, що моє — завжди важливе.

Коли він знайшов її — вона стояла. Закривавлена, але пряма. В очах — виклик. Він зупинився. Дихав важко. Ніби за ці дні його серце не билося.

— Ти запізнився, — прошепотіла вона.

— Ти втекла швидше, ніж я доїхав. — Він усміхнувся. Трохи. Болісно.

Він підійшов і взяв її за обличчя — обережно, як скарб.

— Ти поранилась?

— Не так сильно, як вони.

Він розсміявся. І одразу затих. Притис її до себе. Тісно. Так, ніби в нього забрали повітря — й нарешті повернули.

— Якщо тебе ще раз хтось торкнеться…

— То що? — запитала вона тихо.

— То я зітру цей світ до чорта.

Повернувшись у маєток, вони мовчали. Він перев’язував їй плече, не відводячи очей.

— Я не боюсь, — сказала вона.

— А я боюсь. Тепер боюсь. Бо є що втрачати.

Вона торкнулася його руки.

— Ми з тобою — вже не тіні. Ми — дим.

— Дим не вбиває.

— Але показує, що щось згоріло до основи.

І ця ніч — була не коханням. Вона була визнанням. Що навіть у пеклі — можна знайти когось, заради кого хочеш залишитись там. Але вже не на колінах. А з вогнем у руках.