Читати книгу - "Як керувати рабами"

походження: вони бувають особливо пильними до незначних відмінностей між собою, повсякчасно сваряться та б’ються через це.

І нарешті, важливо пам’ятати, що ви вклали значні кошти у своїх рабів, і їхню цінність потрібно зберегти. Ви маєте захистити свою власність від будь-яких дій, що можуть її знецінити. Пам’ятайте, що ніхто не може підбурювати законослухняного раба здійснити негідний вчинок — це протизаконно. Ви також можете вимагати відшкодування збитків, якщо хтось хвалить ваших неслухняних рабів за погані вчинки, наприклад утечу або крадіжку, оскільки подібне заохочення безнадійно псує раба. Людину, яка це робить, має бути визнано винною в розбещенні, й не важливо, чи вона зіпсувала хорошого раба, чи зробила поганого ще гіршим. Насправді існує довгий перелік дій, за які ви можете отримати фінансову компенсацію. Нікому не дозволено змушувати ваших рабів підробляти рахунки, мати статеві зносини з вашими рабами, схиляти їх займатися магією чи марнувати час на розваги; підштовхувати рабів до державної зради або спонукати до розкішного життя, підсовуючи їм книжки; втягувати в азартні ігри або гомосексуальні зв’язки. Відбувається це шляхом грубого впливу чи через тонші форми розбещення, ви завжди маєте бути уважними до чинників, які можуть зіпсувати ваше добро.

 • Коментар • •

Чимало римських рабовласників, що належали до вищих прошарків суспільства, були знайомі з філософією стоїків, згідно з якою господар міг володіти лише тілом раба, але ніяк не його душею, котра залишалася вільною. Це означає, що рабів вважали людськими істотами, які наділені гідністю й заслуговують на певну повагу. Звідси випливала потреба поводитися з ними порядно і справедливо, як із найманими працівниками. Нам невідомо, наскільки були поширеними такі ідеї в римському суспільстві. Хотілося б думати, що більшість римських господарів відчували відповідальність перед тими, хто від них залежав, зокрема й рабами, навіть якщо це мотивувалося особистими інтересами і бажанням зберегти своє майно.

Навчання рабів цілком визначалося видами роботи, яку вони мусили виконувати. Вважалося, що тих, хто мав працювати на плантаціях, навчати особливо нема чого, їх можна одразу виводити на роботу. Із сільськогосподарських посібників, котрі збереглися з римських часів, випливає, що найважливіше було дібрати амбіційних рабів-наглядачів, які б забезпечували повсякденний контроль за перебігом робіт у маєтку. У великих міських домогосподарствах хатніх рабів, найімовірніше, навчали їхні старші товариші, а не сам господар. Тепер неможливо визначити, скількох рабів доводилося «приборкувати». Багато римлян віддавали перевагу рабам, вихованим у власному домогосподарстві, зокрема тому, що ті змалку призвичаювалися до рабського статусу. Те, що Сенека закликає рабовласників виявляти співчуття до новоспечених рабів, змушених виконувати принизливу роботу, дозволяє припускати, що зазвичай господарі цього не робили. Найімовірніше, цими словами Сенека заперечував проти звичної практики, інакше його твір не зацікавив би римських читачів.

У тих самих посібниках наводиться раціон рабів; він, що не дивно, є доволі невибагливим. Одяг був грубий і лише найнеобхідніший. Раби могли доповнювати свій раціон, займаючись збиральництвом, розведенням власної худоби, обробляючи невеличкі городи. Ті, хто працював у скутих кайданами групах, навряд чи могли скористатися з цих можливостей. Раби, які займали вищі «посади», ймовірно, отримували певні привілеї, що полегшували їхнє існування.

У багатьох римських текстах економічні переваги використання рабів у сільськогосподарських маєтках оцінюються неоднозначно. Однією з причин було те, що за рабами потрібен був постійний нагляд. Адже очевидно, що раби намагатимуться всілякими способами ухилятися від роботи, тоді як вільний орендар економічно зацікавлений у високій продуктивності праці. Використання рабів також суперечило римському ідеалу чесного вільного землероба, котрий своєю працею колись забезпечив республіці успіх. Те, що пізніше землю почали обробляти завезені раби, здавалося неправильним, не сприймалося як прогрес. Дехто тримав величезні земельні маєтки лише заради вихваляння, і великі групи рабів були лише частиною показної розкоші. Більшість великих землевласників використовували у своїх господарствах різні поєднання рабської та найманої праці.

Ставлення до старих і хворих рабів також не було однаковим у різних господарів. Імператор Клавдій видав наказ про заборону відвозити старих на острів посеред Тибру.[24] Імовірно, це було просто марною спробою запобігти соціальним заворушенням у центрі Рима, а зовсім не бажанням полегшити тяжку долю рабів. Сенека відстоював більш поблажливе та порядне ставлення до рабів, ніж було заведено в більшості римлян, але навіть він не пам’ятав своїх давніх товаришів у дитячих іграх (саме з його твору взято оповідку про старого брамника). Навряд чи варто припускати, що більшість римлян витрачала значні кошти на старих рабів, коли ті переставали приносити користь, хіба що для цього були особисті причини — наприклад, підтримка старої та немічної годувальниці.

Коли говорити про інші вікові групи рабів, то в одному юридичному документі зазначено, що п’ятирічні діти вже могли ставати до роботи. Тут немає нічого дивного, оскільки їм не треба було здобувати освіту, і вони були в змозі виконувати деякі нескладні завдання на фермі чи в домашньому господарстві.

Управитель маєтку, вочевидь, був найважливішою людиною для господаря. Поганий управитель — це лейтмотив усієї давньої літератури, зокрема й Біблії. Більшість великих землевласників принаймні частину року проводила за межами своїх маєтків, цілком покладаючись на управителів у справах одержання прибутку, що мав забезпечити власникам гідне дозвілля в місті. Саме тому в книжці наголошується, як важливо регулярно відвідувати сільський маєток. Відсутність господаря, як вважалося, породжувала недбальство, і в результаті за землею й господарськими будівлями не було належного догляду, а врожайність швидко знижувалася.

Раби обходилися дорого, тож кожен господар мав знайти рівновагу: з одного боку, дбати про них, а з іншого — примушувати рабів працювати і, до певної міри, мотивувати їх. Жорстоке поводження, безсумнівно, мало місце, але воно не було нормою, оскільки означало б завчасне зношування майна та шкоду для господарства. У сільських умовах поділ рабів на «їх» і «нас», за якого невелика група наглядачів отримувала матеріальне заохочення та надію на здобуття волі, ймовірно, працював досить добре, щоб підтримувати ефективне функціонування системи.

Стосовно сільського господарства в давні часи див.: Катон «Про землеробство». Про самодостатність як мету дивись: Варрон «Про сільське господарство», 1.16. Давні суперечки про те, довіряти обробіток землі рабам чи вільним орендаторам, можна знайти у праці Колумелли «Про сільське господарство», 1.7. Стосовно артільної праці див. Пліній Старший «Природнича історія», 18.4. Оповідка про хлів, який от-от мав розвалитися й був нагадуванням про старість, міститься в листах Сенеки, 12, як і історія про товариша дитячих ігор. Відомості про пастухів містяться в праці Варрона «Про сільське господарство», 2.10. Управителів описано у Варрона («Про сільське господарство»,