Читати книгу - "Остання із роду Віндор, Надія Філіпська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Аріелла Віндор
Вийшовши з порталу я була подавленою. Поплелася на кухню, заварила каву і сіла за стіл. За дракона я згадала лише коли він влаштувався напроти мене з чашкою кави. Він терпляче чекав.
«Ур, і що тепер робити? Як я могла забути, про таке!» – у мене все захололо всередині, від думки, що це могло повторитися.
«Арія, ти не винна, це все дія отрути трипатона!»
«Але ж це не допоможе дістати корінь златника! А часу все менше!»
«Нічого, щось придумаємо».
«А з льодяником що робити? Як йому все розповісти?»
«Кажи все як є. І краще по швидше, а то у нього не тільки кава закінчується, а і терпіння! Он вже зиркає на тебе незадоволено».
– То що сталося коли ти перший раз зустріла трипатонів? – не витримав дракон.
«Ох і уміє він задавати питання. І що йому казати, що я все забула?»
«Як завжди Арішка, викручуйся».
– Це було давно, і я усього не пам’ятаю, – майже не збрехала.
– Наскільки давно?
– Рік назад.
– Якраз до твого відпочинку? – не вгамовувався льодяник.
– Так!
– І після невдачі з трипатонами ти вирішила відпочити?
Я кивнула. От не дає йому спокою мій відпочинок!
«Щось наша розмова пішла не туди».
– То що такого важливого ти сьогодні згадала?
– Трипатони відчувають магію. Вони нею живляться, тому і ауру руйнують! – зібравшись з духом, видала я. – Коли ти чаклував захисне закляття, трипатон вловив твою магію і тому напав.
Дракон мовчав. Думав і попутно прискіпливо мене оглядав. Я приблизно уявляла, які думки витають у льодяника в голові. І розуміла, що нічого хорошого він про мене зараз не думає.
– Завтра заключимо нову угоду, не хочу Вас більше відволікати від справ, – заявила я, не чекаючи рішення дракона, і вийшла з-за столу.
Зараз мені потрібен час, щоб прийти в себе і обдумати свої подальші дії.
«Арія, магії на нову угоду не вистачить!»
«Обійдемося без родової магії».
– Тобто ти вирішила все за мене, – холодно і беземоційно мовив дракон, несподівано з’явившись переді мною.
Від несподіванки я врізалася в льодяника і він притримав мене за плечі. Повільно підняла голову і побачила невдоволене лице дракона.
– Я не думав, що ти так швидко здаєшся, – знову льодяно-крижаний тон.
– Я не здаюся. Просто даю Вам можливість піти і не витрачати свій час, – з викликом пояснила я.
– Тобто вирішила, що Я здався? – емоції дракона пробилися через крижану маску, і брова дракона поповзла вгору.
– Що? – я ще більше розгубилася. – Ні! Але ж мені більше не потрібен бойовий маг! Магією трипатонів не здолати.
– Я ще і мечем вправно махаю, – підмигнув дракон.
Я застигла з відкритим ротом.
«Ур, це що, він не йде?»
«Ох, Арішка, він тобі про це вже прямо заявив, а ти ніяк не второпаєш!»
– Але ж Угода…
– Якщо пам’ятаєш, в Угоді не були прописані мої обов’язки!
«Урос, це що, я дійсно не додала в Угоду такий пункт?» – завмерла, згадуючи події минулого.
«Так», – коротко і лаконічно відповів дух.
Я здивовано глянула на дракона, і на його обличчі з’явилася тонка іронічна усмішка. Схоже я таки потрапила у халепу з цим драконом.
«І він так підписав Угоду!?»
«Як бачиш», – знову коротко.
– Тож я можу і дрова наколоти, якщо потрібно, – продовжив дракон.
«Він відверто наді мною знущається!»
«Арішка, він тобі допомогу пропонує!»
«Дров нарубати?»
«Не тільки...»
– Добре, – протягнула я. – З дровами трохи зачекаємо. А от що робити з трипатонами я не знаю, – зізналася дракону.
– Це вже інша справа. Згоден, дрова заготовимо пізніше, а от з трипатонами треба щось вирішувати! – задоволено повідомив льодяник і запросив мене назад за стіл.
«Здалися йому ті дрова!»
Щойно я розвернулася до Ріхтера спиною, як його рука обвила мене за талію і я опинилася притиснутою до дракона. Занадто близько. Настільки, що відчувала жар його тіла. Затамувала подих, не знаючи чого очікувати від нього.
– Дякую за допомогу з трипатоном. Але наступного разу я волів би, щоб ти залишалася у безпеці. І на майбутнє, не вирішуй нічого за мене! Я САМ розберуся з проблемами! – прогарчав мені на вухо дракон.
«Ох Арішка, довела ти дракона! Це ж треба було так засумніватися в ньому!»
«Ні в кому я не сумнівалася. Просто хотіла допомогти».
Ріхтер відпустив мене і я поспішила повернутися за стіл. Мене вразили його слова, які сприймалися ще сильніше під натиском його аури.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Остання із роду Віндор, Надія Філіпська», після закриття браузера.
