Читати книгу - "Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест"

Нарізавши тонких прутиків і зав’язавши їх знайденою в рюкзаці мотузкою, підмів підлогу, шматками газет відтер шибки у вікнах і це було практично все, що він міг зробити зараз. Помітив собі – купити: відро, віник. Із пляшки, що залишилася від води, зробив крапельний умивальник і своїм казанком наносив у нього води зі струмка. Потім подумав – а чого це, якщо є струмок, то навіщо ще й колодязь викопали? Прив’язавши казанок мотузкою, витягнув води з колодязя. Глибина була неабияка, понад тридцять метрів. Дуже дивно, враховуючи струмок на поверхні… Добре став у пригоді паракорд. Спробувавши воду, виправив свою позначку про відра. Одне відро – це дуже мало. Вирішив, що для господарських потреб буде використовувати воду зі струмка, а ось пити і їсти готувати – з колодязя. Пити можна воду і зі струмка, вона була чиста і приємна. Але з колодязя – викликала захоплення: м’яка, смачна... нею не можна було напитися. Шлунок казав – ще, але вже нікуди. Список потрібного ріс швидко – потрібна була лопата, краще дві, нормальна сокира, ланцюг або мотузка для колодязя, пилка, а ще краще – бензопила, генератор і акумулятор з інвертором, кілька ламп і дріт різного призначення – розвести електрику в будинку. Виниклі питання – “а на які шиші це все купити і як сюди притягнути”? – а потім і інше – “а чи варте воно таких витрат”? – прогуділи в мозку як сирена. Поставити генератор, щоб заряджати акумулятор раз на тиждень, а то й рідше... коли йому захочеться посидіти тут на самоті? Але, рішуче відкинувши сумніви, сказав сам собі: "Варте!". Йому тут подобалося. Тихо, спокійно, тихенько шумить діброва. Пагорб і ліс прикривають будинок від вітру, найімовірніше через це шумно тут буває вкрай рідко. Та й чому шуміти то? Придурків із дебільними нахилами тут не водиться. Шуміти нікому. І йти звідси не хотілося зовсім.

У хаті він відкрив піддувало в грубці та шматком запаленої газети перевірив тягу. Знову дивно – незважаючи на запустіння, тяга була відмінна, димар не забитий. А він уже приготувався до тривалої боротьби з димом, що вперто йде з печі до хати, а не по трубі назовні.

На вулиці, біля задньої стіни будинку, був влаштоване накриття з товстих дощок, критих плашками, як і весь дах. Одним своїм боком накриття тулилося до пагорба. Схоже, що частина пагорба була просто зрита. Під шаром землі виднілося каміння. Під накриттям був покладений неабиякий запас колотих дров. Деякий час Макс роздумував про спосіб доставки дров із лісу сюди, а потім перейнявся думкою про те, що за ті типу п’ятсот років, що минули, судячи з дати заповіту, будинок, можливо, й ні, а ось навіс точно мав би завалитися. “Гаразд, підемо подивимося, як горять п’ятсот літні дрова”, – сказав він сам собі і, діставши з дровітні кілька трісок для розпалювання і декілька товстіших цурок, вирушив готувати вечерю. За всією цією метушнею й не помітив, як настав вечір – ще трохи й стемніє, а тому готувати вечерю треба було негайно, щоб потім не сидіти в темряві при ліхтарику. Вибравши на подвір’ї місце і обклавши його камінням як вогнище, розпалив багаття і повісив казанок з водою над вогнем. Вирішено було не мудрувати, а зробити банальну кашу з м’ясом. М’ясо, що в нього було, підсмажить як шашлик. Плюс цибуля і помідори. Те, що треба. Усе приготування не зайняло багато часу і вже за годину Макс наминав кашу, відрізаючи ножем шматочки м’яса. На десерт у нього був чай. Ще в місті він задумався було про пиво, але потім, добряче поміркувавши, відмовився від цієї затії. Пиво теж треба тягнути, ним не вмиєшся і не нап’єшся, якщо що. А він до пуття навіть і не уявляв, у яку ситуацію потрапить. А вода – це вода.

Після вечері каша ще залишалася і трохи м’яса теж. Дивно, але мишей тут начебто немає зовсім, жодних слідів їхньої присутності не помітив, хоча шукав. Склав усю їжу в казанок, накрив кришкою і залишив на столі. До ранку не зіпсується. “Пригощайтеся, кому хочеться”,– от навіщо він це сказав, не зрозумів і сам. Спати ліг на широченній лаві, загорнувшись у спальник. Лава була монументальною спорудою і стояла непохитно, впасти з неї він не боявся.

Прокинувся раптово і якось відразу. Ось тільки-но сон був ще глибоким, а за мить, як від щигля, серце завзято підстрибнуло, проґавивши удар, і він розплющив очі. У будинку хтось був. Нічого ніде не скрипнуло... жодного шереху, жодного звуку не було чути, жодних сумнівів на кшталт – здалося, миша пробігла, не виникло і в думці, але якимось чином він точно знав, що вже не один. Лежав не ворушачись, усією свідомістю, до дзенькоту у вухах вслухаючись у темряву, намагаючись осягнути весь простір усередині будинку відразу. У суцільній темряві, хоч і віконниці були відчинені, але від зору користі не було, а слух від напруження ще більше наповнювався порожнечею і дзвоном. Раптом, звідкись збоку, пролунав легкий тупіт. Серце знову провалилось кудись униз і там злякано стиснулося. Схоже саме це його й розбудило. Дивний, абсолютно не природний у цій тиші звук повторився. Коротко і швидко. Наче хтось дуже дрібний перебігає з місця на місце, плескаючи босими ногами по підлозі... завмирає, знову біжить і знову завмирає. Якийсь час було абсолютно тихо. Він було подумав, що все це йому таки привиділося, чуже місце і таке інше... скажений ритм серця почав заспокоюватися. Але тут пролунав скрегіт і звучний поштовх металу об дерево. Шумний, але якось приглушений подих, наче хтось втягнув повітря, пролунав зовсім поруч. Несподівано поруч. А потім, почалося плямкання, з бурчанням, зітханнями і підвиванням і це вже ніхто не приглушував. Після смачної відрижки, що пролунала на весь будинок, Макс не витримав. Він уже давно тримав у руці підготовлений ліхтарик, а тепер натиснув кнопку. Промінь був налаштований на широке поле освітленості й вихопив із темряви всю картину одразу – на столі, біля казанка з рештками їжі, стояла невисока, не більш ніж півметра заввишки, кошлата істота... широкоплеча, майже квадратна, у засуканих грубих штанях зі шлейкою через плече та сорочці незрозумілого в напівтемряві кольору й покрою. Створіння величезною долонею тримало дерев’яну ложку, з якої облизувало залишки каші надзвичайно довгим язиком. Потрапивши на світло, воно завмерло і повільно почало повертатися в бік Максима. Щойно те місце, де мало бути в істоти обличчя, повернулося до Макса повністю, раптом уся постать невідомого, неначе вибухнувши зсередини, розлетілася в повітрі якимось туманом, миттєво, струменем, вихлюпнулася в бік Макса, причому босі ноги з величезними ступнями ще стояли на столі, продовжуючи перетікати в цей фонтан. За частки секунди долетівши до Макса, вся ця хрінь різко зупинилася, зібравшись у велику пляму і зависла в повітрі. Із плями, у повній чорноті, плавно проявилося мертвотно бліде, безоке обличчя, більше схоже на поховальну маску або на маски мімів із середньовічного театру... Ні волосся, ні вух, ні шиї – нічого більше не було. Білий контур маски різко обривався в чорноту. Секунду подивившись на Макса чорними прірвами замість очей, тонкогубий рот розтягнувся у вузьку, величезну літеру “О“. Настільки величезну, що Макс зміг би туди пролізти, якби не так вузько. Ця дивна літера повихляла з боку в бік, ніби її ворушив вітер, а потім, маска, знову зібравшись у початковий стан, миттєво розчинилася мерзенною пащею, обтиканою довгими тонкими іклами, і вибухнула пронизливим, нестерпно гучним вереском, що переходив в ультразвук.