Читати книгу - "Донька від Люцифера, Ірина Скрипник"

Поле, про яке шла мова, знаходилося біля перехрестя доріг, що поєднувало між собою три міста: Айрісвіль, Трокс та Харекс. І коли ми прибули до нього приблизно о третій годині дня, то нічого підозрілого там не знайшли. Жодного тіла чи хоча б якоїсь ознаки, що тут могло бути щось небезпечне. Поле здавалось цілком звичайним. Повітря було теплим. Небо безхмарним. Все виглядало так, ніби тут ніколи і не траплялося нічого поганого.

Седрик невдоволено подивився на мене. Я збрехала, що він вже виконав роботу, хоча він навіть ще не починав. Судячи з виразу обличчя, він взагалі гадки не мав, з чого йому треба розпочати. До того ж, ми прийшли сюди без якоїсь підготовки, що ще більше його дратувало. Я відчувала, як напруга між нами зростає. Розуміючи, що я облажалась, я покликала своїх їжаків на допомогу. Вони миттєво розбіглись по полю в різні боки, шукаючи зачіпки. Спостерігаючи за їхніми маленькими тілами, які швидко зникали в траві, я відчула певне полегшення.

——— Що ж, — замислився Седрик, — можливо, що залучити духів — не така вже і погана ідея. Я якраз хотів протестувати одне заклинання. 

Він сів на коліна і, приклавши руки до землі, почав говорити:

——— Я — Седрик, син Рангара із Старфоллу, звертаюсь до того, хто живе в землі і приношу йому свою пожертву…

Він потягнувся до пояса, але ножа там не було. Його очі миттєво розширились від розуміння того, що він навіть ножа не взяв. Знову невдоволено глянув на мене. Потім почав озиратись в пошуках того, чим можна замінити ніж. Поруч якраз пробіг один із моїх їжаків. Седрик швидко схопив і вирвав зі спини одну з голок. Їжак перелякано побіг в мій бік. Взявши його на руки, я помітила в його пащі маленький клаптик якоїсь тканини.

——— Молодець, хороший хлопчик, — почесала я йому живіт. 

Їжак, заспокоївшись, тихо запищав від задоволення. Тим часом Седрик встромив голку в свою долоню. Кров почала крапати на землю.

——— Я — Седрик, син Рангара із Старфоллу, звертаюсь до того, хто живе в землі і приношу йому свою пожертву на знак поваги та прошу про зустріч. Бо без допомоги його не ким є я і піти мені більше нікуди.

За мить земля затремтіла, і біля моїх ніг зʼявилась чиясь рука. Я відпустила їжака, забравши у нього клаптик, і зробила кілька кроків назад. Невідоме створіння повільно вибиралося з-під землі, поки не стало видно всю його фігуру. Це була істота з головою, схожою на бика, з великими палаючими рогами.

Зʼявившись повністю, створіння розкинуло руки і грізно промовило:

——— Хто посмів потурбувати мене?

Побачивши Седрика перед собою, бик швидко схопив голку з руки ельфа і поклав її до рота. Кров почала текти ще сильніше, і Седрик затиснув рану другою рукою, приклавши поранену кінцівку до грудей. Його обличчя спотворила гримаса болю.

——— То це ти покликав мене? — знову заволав бик.

——— Прошу, наймудріший з наймудріших, розкажи нам, що тут відбувається, на цьому полі, — намагався спокійно говорити Седрик.

Раптом очі бика запанікували, бігаючи з боку в бік. Вони блищали від страху. З кожною миттю його погляд ставав усе більш розгубленим і непередбачуваним. Це був не просто страх – це була справжня паніка. Він перелякано схопився за свої роги обома руками, наче намагався втримати себе від розпачу, що наростав у ньому з кожною секундою. Його обличчя здавалося спотвореним від жаху. Зморшки ставали глибшими. Очі розширилися. Вуста розкрилися в крику:

——— Ні! Ні! Ні! Не питайте мене про це! Я не піду проти волі Бога! Я нічого вам не скажу! Залиште мене!

З несподіваною швидкістю бик раптово зник під землею, ніби його ніколи й не було. Я не розуміла, що сталося і що це могло означати. Навколо панувала дивна тиша.

Седрик знову невдоволено глянув на мене. Тоді я раптом відчула себе винною.

——— Тепер ми хоча б знаємо, що вампіри тут ні до чого, — спробувала я посміхнутись.

Усмішка вийшла натягнутою і зовсім нещирою. Це було лише слабке намагання розрядити напругу. Седрик тільки тяжко зітхнув. 

Несподівано я згадала про клаптик тканини, який знайшов їжак, і простягла його ельфу, сподіваючись, що це може хоч якось допомогти.

——— Це знайшов один із їжаків, — сказала я тремтячим голосом.

——— Спершу допоможи мені зняти майку. Кров ніяк не зупиняється.

Засунувши клаптик в кишеню комбінезону, я підійшла до нього ближче. Він підняв руки вгору, і я обережно допомогла зняти майку. Його шкіра була гарячою на дотик, а кров продовжувала текти з рани, змішуючись з потом. Я відірвала частину тканини і перев'язала його руку, стараючись не зробити йому боляче. Седрик знову притиснув поранену кінцівку до тіла, відчуваючи полегшення, хоча біль все ще не відпускав його.

——— Покажи, що там знайшли твої їжаки, — прохрипів він. 

Його голос звучав слабко і виснажено, ніби він витратив усі сили на те, щоб стояти на ногах. Обличчя було блідим, а очі втратили звичний блиск. Видно було, що він потребує відпочинку. Здавалося, лише мить — і він може втратити свідомість. Тільки моя кров кипіла від адреналіну, який не давав мені спокою. Моє серце билося швидко, і я відчувала, що маю діяти негайно.

Я дістала з кишені клаптик тканини, який знайшов їжак. Він взяв його здоровою рукою і почав роздивлятись, уважно вивчаючи кожну деталь. Його пальці обережно торкалися матеріалу, ніби він намагався відчути його структуру і зрозуміти, з чого той зроблений. Погляд Седрика став зосередженим, і він навіть забув про рану, заглибившись у роздуми.

——— Дивна тканина, на дотик наче схоже на бавовну, але це не бавовна, — промовив він, нахмуривши брови. 

Його голос був тихим, але в ньому відчувалась глибока тривога. Тканина була незвичною і не відповідала жодному з відомих йому матеріалів. Він підніс клаптик до носа і зробив глибокий вдих, намагаючись визначити, чи є в ньому якийсь знайомий запах.