Читати книгу - "Донька від Люцифера, Ірина Скрипник"

——— Пахне полумʼям, — сказав він тихо, майже шепочучи. 

Його очі розширилися від здивування і страху. Це був запах, який не можна було сплутати з чимось іншим.

Я здригнулась, бо зрозуміла, що це означає. Мої думки почали збиратися докупи, створюючи страшну картину. Я знала, хто полюбляє бавовну і від кого може пахнути полумʼям. Та й богів зараз не так багато залишилось. Якщо до цього ще й додати розмову з богинею смерті, випадковим свідком якої я стала... Все почало складатися в одне ціле...

——— Не може бути, — впала я на коліна, відчуваючи, як ноги підкошуються від жаху і безсилля. — Але чому?

Я не могла повірити в те, що ця знахідка могла означати, і передчуття лиха заполонило мене. Все, що я знала, почало руйнуватися на очах.

Я перевела погляд на Седрика і помітила біле перо на його шиї. Раніше воно було під майкою, тож я не помічала його. Але зараз бачила чітко і ясно. Я встала і потяглася до нього рукою. Знайомий дотик… 

——— Звідки воно в тебе? — запитала я Седрика, дивлячись йому в очі.

Але Седрик відійшов від мене і тільки злісно глянув з-під лоба.

——— То ти все знав? — розлютилась я. — Але чому? Чому він почав вбивати? Він же Бог життя! Йому не можна! Його покарають за це!

Очі Седрика забігали, немов у того бика, якого я бачила нещодавно. Це було видовище, що викликало у мене ще більше занепокоєння. Його поведінка вказувала на те, що він знає більше, ніж говорить.

——— Я не знав, що саме до цього причетний Міхаель. Але я знаю, якої мети він намагається досягти, — промовив він нарешті.

——— Якої? — запитала я, відчуваючи, як усередині мене все більше наростає тривога і розпач. — Заради чого йому так ризикувати?

——— Я не можу тобі сказати, пробач. Я обіцяв йому, — відповів Седрик, уникаючи мого погляду.

Я знову дала ляпаса Седрику, на цей раз сильніше, ніж до цього. Він лише винувато опустив голову, не дивлячись мені в очі. Його обличчя відобразило біль і смуток, але він не пручався. Він прийняв удар, ніби розуміючи, що заслужив його. Я бачила, як його щока почервоніла, але він мовчки терпів.

Пішла в бік перехрестя, відчуваючи, як лють наростає з кожним кроком. Мої думки були хаотичними, але одне було ясним – я не могла залишатися тут і чекати. 

Незабаром Седрик наздогнав мене, дихаючи важко. Його подих був переривчастим і гучним. Я помітила, що рана на його руці все ще продовжувала кровоточити, залишаючи червоні сліди на землі. Схоже, що голки моїх тваринок значно небезпечніші, ніж ми гадали до цього. Він вже ледве йшов за мною, перебираючи ногами, але не зупинявся.

——— Куди ти йдеш, Елізо? 

——— До Троксу, — коротко відповіла я, не зупиняючись і не дивлячись на нього. 

——— Навіщо? Зупинись! 

Він потягнувся до мого плеча, але я ухилилась, не бажаючи, щоб він торкався мене.

——— Та зупинись вже! — продовжував йти за мною Седрик.

Я зупинилась і знову дала йому ляпаса, на цей раз з усієї сили. Його щока почервоніла від удару, і він схопився за неї, відчуваючи біль.

——— Чому ти нічого не розповів мені? — кричала я, відчуваючи, як сльози гніву і болю застилають мені очі. — Я ж думала, що він покинув мене! Ти хоча б уявляєш, як це жахливо – усвідомлювати, що тебе кинули лише за те, що ти вагітна? Я думала, що залишилась сама! Та я ж практично вже хрест поставила на собі! А, виявляється, що нам просто треба поговорити, бо він вирішив піти проти Творця!

Седрик нічого не відповів. Його очі були повні жалю і співчуття, але він мовчав. Виглядав розгубленим і безпорадним, не знаючи, що сказати, щоб вгамувати мій гнів. Тільки мовчки впав на коліна, стискаючи рану ще сильніше.

Я ж дійшла до перехрестя, де стояв старий, злегка похилений вказівник, на якому написано: "До Троксу 10 кілометрів". Металеві букви були злегка затерті, а дерев’яний стовп вказівника потріскався від часу і погодних умов.

Я повернула наліво, налаштована йти до кінця. Хоча вже зʼявилось відчуття, ніби сили почали залишати мене. Кожен крок давався все важче. Ноги ставали, немов ватяні. Спека була нестерпною. Сонце нещадно палило, і я відчувала, як піт стікає по моїй спині, змішуючись з пилом на обличчі. Коли рівень адреналіну почав зменшуватись, я відчула, наскільки втомленим насправді було моє тіло. Моє дихання стало важким, а серце калатало так, ніби намагалося вирватися з грудей. 

Раптово різкий біль внизу живота пронзив мене, наче блискавка. Це було так неочікувано, що я зупинилась і подивилась вниз, відчуваючи, як мене охопила паніка. По ногам потекла кров. Її гарячий струмок викликав у мене ще більший жах. Біль ставав все сильніше, немов хтось розривав мене зсередини. Я ніби відчувала, що втрачаю контроль над власним тілом. Світ навколо почав розпливатися, і здавалося, що земля йде з-під ніг.

Я відчайдушно почала шукати очима Седрика, але замість нього побачила Латерію. Вона стояла переді мною. Її очі світилися люттю і задоволенням, як у хижака, що нарешті впіймав свою здобич. Обличчя було спотворене від злобної посмішки. Вона підняла свою косу і я почула, як вона радісно вигукнула:

——— Нарешті я заберу дитину!

Вона було справжнім втіленням самої смерті, і я відчула, як моє серце стислося від жаху. Страх паралізував мене. Проте її коса застрягла в руці Міхаеля, який з'явився так раптово, ніби виринув із моєї тіні.

——— Ти! — розлючено закричала богиня смерті. — Той, хто зрадив нашого батька!

——— Він перший зрадив мене, — спокійно відповів їй Міхаель.

Він дістав лезо коси зі своєї руки, і кров потекла по його пальцях, залишаючи червоні сліди. Але це не зупинило його. Схопивши мене, він швидко почав підніматись вгору, махаючи крилами. 

——— Тільки не заплющуй очі, чуєш? — сказав він мені. — Дивись на мене! Увесь час дивись на мене! 

Його обличчя було останнім, що я бачила, коли світ навколо мене почав розмиватися…