Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

Те, що християнська община не була численною в містах Північного Причорномор’я ІV–V ст., відповідає історії навіть найбільших міст Римської імперії, де християнські общини об’єднували не більш ніж п’яту частину населення. Християнство приймали здебільшого представники соціальної верхівки населення, які сподівалися отримати від центральної влади певні привілеї. Саме цим прошаркам належали склепи з ранньохристиянським живописом, що з’явилися в Херсонесі з V ст. Адже оздоблення поховальних споруд живописом потребувало суттєвих матеріальних затрат, тож не було доступне для бідніших представників суспільства.

Сюжети та особливості християнських розписів поховальних склепів свідчать про значний вплив на ранньохристиянську общину міста ідей неприйняття античних художніх образів, що було найбільш властивим для Сходу імперії та релігійного вчення монофізитів з його повним запереченням людської природи Христа, неприйняттям античної культури, аскетизмом і подвижництвом. На Ефеському соборі 449 р. монофізити тимчасово отримали гору над ортодоксальним вченням і лише на Халкидонському соборі 451 р. константинопольські отці перемогли. Через те є підозра, що мандрівні монахи-монофізити, що переселялися з Малої Азії в Херсонес, мали вплив на ще нечисленну християнську общину. Частина заможних херсонеситів могла підпасти під їхній вплив, що відобразилося на розписах родинних склепів християн. Наприклад, в Єгипті прихильниками цього вчення були і представники широких мас, і міщани та дехто із знаті. Можливо, в Херсоні це було наслідком послаблення впливу центральної візантійської адміністрації аж до часу імператора Зинона (474–491 рр.). Лише в першій половині VІ ст. Візантія активізувала свою політику в Тавриці, а херсонеська церква почала орієнтуватися на Константинополь. Про це свідчить і діяльність у Херсонесі єпископа Капітона, і заслання сюди папи Мартіна І, який проводив церковну політику наперекір духовенству Константинополя, яке підтримував імператор.

Але й тут, як у східних районах Візантії, вже починається процес поступового використання людських образів, як у найпізнішому склепі цього періоду в Херсонесі. До VІІ ст. ранньохристиянська символіка у візантійському церковному мистецтві вже поступилася місцем антропоморфним релігійним зображенням.

На Боспорі та в Херсонесі діяли християнські храми. Відомі і храми-хрещальні. Слово «хрещення» грецькою звучало «баптізма» і в перекладі означало «занурювання». Тобто спосіб хрещення криється вже в самій назві. Сам обряд був завершенням тривалих приготувань. Відповідно до етапів цих приготувань, майбутні християни поділялися на слухачів, колінопреклонених і оголошених. За кожною із цих груп було закріплене місце перебування під час богослужіння в храмі. Жоден із них не мав права стояти в центральній частині — в наосі. Для них відводився притвор (нартекс), зазвичай, у західній частині. Перехід від однієї групи до іншої було затверджено 314 р. на Неокесарійському помісному соборі. 364 р. на Лаодікійському соборі обговорювалася необхідність навчати догматів усіх оголошених. І вже VI Вселенський собор постановив, що кожен, хто готується до хрещення, має вивчити віру. Лише з VI ст. практикувалося хрещення немовлят, а настанови оголошеним щоразу менше пов’язувалися з обрядом хрещення.

У IV ст. уцілілі рештки херсонеських і боспорських храмів були свідками обряду хрещення дорослих. Хрещення дорослих, а особливо перед смертю або в час тяжкої хвороби, було однією з причин заміни трикратного занурювання в освячену воду обливанням. Саме відтоді такий спосіб хрещення набув поширення. Археологічно зафіксовані спеціально виготовлені для цього білоглиняні чаші. Закінченням обряду хрещення було миропомазання і одягання натільного хреста. Втім у похованнях Південно-Західної Таврики, та й інших частин Північного Причорномор’я, такі хрестики з’являються доволі пізно, у VI–VII ст. Це може означати порівняно пізнє поширення тут християнського поховального обряду, а може відображати звичай передавання хрестиків спадкоємцям, родичам або послідовникам. Таку практику підтверджують пізніші життєписи святих, зокрема «Києво-Печерський патерик».

Античні склепи також вважалися сакральним місцем, ніби храмом померлого, але ці уявлення не були догмою і мали багато варіацій. На відміну від язичницького мистецтва античної епохи, ранньовізантійське відмовлялося від реалістичного трактування світу. Тут його замінили символи, значення яких було доступне лише посвяченим.

Більшість склепів із розписами використовувалися лише до другої половини VІ або до початку VІІ ст. Це був час масової християнізації населення і широкого храмового будівництва. Такі події спричинили певні зміни в християнському поховальному обряді. Почали хоронити у храмах не лише духовенство, а й представників соціальної верхівки, якій раніше й належали склепи з християнськими розписами. На початкових етапах поширення християнства поховання померлих не регламентувалося догмами, зокрема й постановами церковних соборів. Тому нерідко використовувалися й античні традиції. Лише до ІХ ст. продовжували дотримуватися відомої з античності заборони ховати померлих в межах міста. Раніше це було зумовлено страхом осквернити святині похованням померлих, що в язичництві вважалися ритуально нечистими.

Багаті на символи мозаїчні підлоги херсонеських базилік, які дійшли до нас із VІ–VІІ ст. Тут виноградна лоза, канфар (чаша), грона винограду, птахи, тварини, павичі. Усе разом символізувало рай, Христа і його вчення, повторювало образи розпису поховальних склепів. Або ж поховання намагалися зробити подібними до храму. Символічними були навіть кольори. У херсонеському ранньохристиянському живописі використовували червоний, чорний, блакитний, жовтий, темно-червоний.

Херсонес (Херсон) не раз фігурує в християнській агіографічній традиції. Церковні джерела повідомляють, що римський єпископ Климент, прибувши у засланні до Херсонеса 94 р., застав там понад 2000 християн, а за його перебування в місті, було побудовано 75 церков та навернено на віру по 500 осіб щоденно. Утім історичний аналіз цих джерел дещо зменшує ці цифри. Навіть якщо не піддавати сумніву факт існування римського єпископа Климента як історичної особи, його перебування в Херсонесі, а також така кількість пастви не знаходять підтвердження. Вперше згадки про перебування Климента і його мученицьку смерть в Херсонесі з’являються не в перших переписах «Церковної історії», а лише на початку V ст. А згадки про видобуток мармуру неподалік міста наштовхують на думку про півострів Херсонес Фракійський, який могли сплутати з Таврійським, де мармуру бракувало.

Широка християнізація населення Північного Причорномор’я почалася у VІ–VІІ ст. і була пов’язана з активною політикою візантійських імператорів у Тавриці. Це був час канонізації херсонеських мучеників. Саме цим часом датуються храми, поховальні склепи з християнською символікою, надгробки із зображенням хреста або у вигляді хреста, зоб­раження хреста на херсонеській монеті (за імператора Тіверія Маврикія (582–602 рр.).

У Херсонесі будувалися переважно базиліки. У VІ ст. будується так звана Уваровська базиліка, що протягом наступних віків була головним кафедральним храмом міста. Біля неї — хрещальня. Комплексами забудовуються так звані Західна, Східна і Північна базиліки, «базиліка в базиліці», базиліки 1932 і 1935 рр., базиліка на пагорбі та ін. Це було масове церковне будівництво і воно збігається з укріпленням тут позицій центральної візантійської влади за імператора Юстиніана І. Тоді всі Південна Таврика увійшла до складу Візантійської імперії. Тож посилення позицій християнської церкви вважається наслідком цілеспрямованої діяльності візантійської адміністрації. Остаточна перемога християнства тут, як і у всій Візантійській імперії сталася, перш за все, завдяки суттєвій підтримці візантійських імператорів та центральної адміністрації. Однак, вцілілі написи та їх дослідження вказує, що християнські культові комплекси зводили і оздоблювали за рахунок приватних пожертв, до того ж не лише знаті. Один з таких написів часів імператора Зинона (474–491 рр.) свідчить, що частина податків імперській адміністрації залишалася у розпорядження міста і призначалася для місцевого будівництва.

Вірування степових