Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

й далі в тінистий ліс (крізь руїни її завмерлого від моровиці міста прокльовується рясна рослинність, вигинає тротуари, зміїться поміж будинками), вона перейшла зі спеки в холодок, ніби заплила в зимнуватий потік джерельної води в озері. Невагомі хмарки мошкари завихорилися геть від неї, злякавшись несподіваного руху, ніби мешканці зеленої води ставка. При денному світлі стежка була вужча й більш заросла, ніж вона собі уявляла в темряві; жмутами вистромлювалися шпичаки лисохвостів і проса, а рівчаки в глині поросли пінистими зеленими водоростями.

Угорі — надірваний крик, від якого вона аж підскочила: звичайна ворона. Обабіч стежки, ніби гнилі морські тварюки, маячіли дерева, обвішані щедрими ланцюгами й гірляндами пуерарії. Вона повільно ступала — позираючи вгору на темне накриття — і не зауважила потужний гул мух, який щораз гучнішав, доки не відчула сморід і опустила погляд. Попереду на стежці виблискувала мертва зелена змія — неотруйна, бо голову мала негостру, але водночас несхожа на жодну іншу відому їй змію. Ця була з метр завдовжки, розтоптана посередині так, що тельбухи вивалилися жирними темними грудками, але найбільше вражав її колір: блискучий шартрез133, із переливчастою лускою, ніби з кольорової ілюстрації Короля змій у старій книжці казок, яку Гаррієт мала ще з дитинства. «Дуже добре, — сказав був Король змій чесному пастухові, — я тричі плюну тобі в рот, і тоді ти знатимеш мову звірів. Але гляди, щоб інші люди не знали про твій секрет, бо інакше розізляться і вб’ють тебе».

Біля краю стежки Гаррієт побачила ребристий відбиток черевика — великого черевика — що чітко закарбувався в болоті; водночас вона відчувала на піднебінні смертельний сморід змії, і, під шалений стукіт серця, кинулася бігти, ніби гнана самим дияволом, бігти, не розуміючи навіщо. У тиші гучно лопотіли сторінки записника. Навколо неї падали струшені з лозиння краплі води; меркло й хилилося хитросплетення низькорослого айланта (різної висоти, ніби сталагміти на долівці печери), удушене підніжним чагарником, а в потемках сяяли його ящіркоподібні стовбури.

Вона вирвалася на сонячне світло, і, зненацька відчувши, що не одна, спинилася. У сумаху високо й знавісніло тріщали цвіркуни; Гаррієт прикрила очі від сонця записником, роздивилася ясний спечений простір…

Десь високо краєм ока вона помітила сріблястий спалах, — ніби з неба — і, сахнувшись, Гаррієт побачила темну постать, що руками й ногами підіймалася по драбині водонапірної вежі, на висоті десь дев’ять метрів і відстані метрів вісімнадцять. Знову спалахнув проблиск: металевий наручний годинник мигав, ніби сигнальне дзеркальце.

Серце мало не вискакувало з грудей, коли вона позадкувала в ліс і примружилася крізь звисле переплетене листя. То був він. Чорне волосся. Дуже худий. Тісна футболка з написом на спині, який вона не могла розгледіти. Частково Гаррієт аж затрусилася від збудження, але інша, холоднокровніша її частина стояла на місці й дивувалася дріб’язковості й прозаїчності моменту. «Ось він, — мовила вона про себе (штрикаючи себе цією думкою, щоб викликати належне хвилювання), — це він, це він…»

Обличчя їй затуляла гілка; Гаррієт пригнулася, щоб краще його роздивитися. Він уже спинався останніми перекладинами драбини. Зіп’явшись на саму вершину, став на вузький карниз, опустивши голову, руки на стегнах, нерухомо, на тлі немилосердного безхмарного неба. Тоді — різко озирнувшись назад — він схилився й узявся за металеве поруччя (воно було дуже низьке — довелося трохи нахилитися) і швидко й легко покульгав уздовж нього ліворуч, сховавшись від погляду Гаррієт.

Вона чекала. За кілька секунд він об’явився з іншого боку. Тієї ж миті Гаррієт в обличчя скочив коник-стрибунець, і вона позадкувала, здійнявши легкий шелест. Під ногою хруснула гілка. Денні Ретліфф (а це був він — вона чітко побачила його профіль, навіть у скуленій тваринній позі) смикнув головою в її напрямку. Здавалося неможливим, щоб він почув такий непомітний звук ще й на такій відстані, проте, хай як неймовірно, але таки почув, бо затримав ясний дивний погляд, завмер…

Гаррієт принишкла. Перед обличчям висів завиток лози й м’яко здригався від її подиху. Його очі — які холодно пройшлися по ній, у пошуках джерела звуку — світилися химородним, сліпим, ніби мармуровим поглядом, який Гаррієт бачила на старих фотографіях солдатів Конфедерації: засмаглі хлопці з прошитими світлом очима, незворушно вдивляються в саме серце грандіозної порожнечі.

Тоді він відвернувся. Гаррієт із жахом спостерігала, як він починає спускатися драбиною: швидко, озираючись через плече.

Він здолав уже половину шляху донизу, коли Гаррієт отямилася, обернулася й кинулася навтьоки, щодуху, назад вологою, сповненою дзижчання стежкою. Вона впустила записник, збентежено кинулася підіймати. Зелена змія лежала, вигнута риболовецьким гачком, упоперек стежки й уся виблискувала в темені. Гаррієт її перестрибнула — обома руками відмахуючись від мух, що роєм кинулися їй в обличчя — і побігла далі.

Вона вискочила на галявину, на якій стояв склад бавовни: олов’яний дах, забиті вікна й атмосфера безживності. Далеко позаду чувся тріск підліска; від паніки Гаррієт на мить застигла, у розпачі від власної нерішучості. Вона знала, що всередині складу є купа гарних схованок, — гори тюків, порожні вагони — але якщо він там зажене її в кут, то звідти вже не вибратися.

Ззаду чувся його крик. Засапано, хапаючись за рубець, що заколов у боку, Гаррієт побігла за склад (вицвілі олов’яні вивіски: «Пуріна Чекерборд», «Дженерал Міллз»), а далі — всіяною гравієм дорогою: значно ширшою, підхожою для машини, з широкими голими клаптиками червоної глини, вкритими виристими візерунками з чорного й білого піску й поплямованими строкатою тінню від високих платанів. Кров гупала в скронях, думки гримотіли й стукалися в голові, ніби монетки в розтрушеній скарбничці, а ноги поважчали, наче вона в кошмарному сні біжить через болото або мелясу й не може їх прискорити, не може зрозуміти, чи гуркіт і тріск гілочок (неприродно гучний, ніби постріли) долинають з-під ніг чи то кроки на стежці позаду.

Дорога різко похилилася вниз пагорбом. Гаррієт неслася швидше й швидше, швидше й швидше, боячись упасти, але ще більше боячись сповільнитися, і ноги гнали вперед так, ніби навіть їй не належать, а просто її штовхає якимсь апаратом, аж доки дорога не пірнула вниз, тоді знову різко піднялася до високих земляних берегів — дамба.

Дамба, дамба! Ноги розслабилися, рухалися дедалі повільніше й винесли Гаррієт на середину крутого схилу, доки вона не впала на траву — безсило відсапуючись — і поповзла навкарачки.

Гаррієт спершу почула воду, а вже потім побачила… а коли нарешті підвелася на ватяних колінах, у спітніле обличчя дмухнув вітерець і вона