Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Ну, я тобі скажу, який мені сподобався, — мовив високий сільський голос — чоловічий, виразний, — той, шо з іспанським прізвищем, про мене, то він добру проповідь зробив.

— Доктор Марді? Марді то не іспанське.

— Ну, то хай буде. Він був найліпший, я так вважаю.

Повітря пахло свіжістю й намулом. Гаррієт, знетямлена й тремтяча, запхала нотатник собі в рюкзак і спустилася дамбою вниз до квартету рибалок, які стояли просто під нею (і тепер розмовляли про Марді Ґра, чи це свято походить із Франції, чи з Іспанії), а далі легкою ходою пройшла берегом річки, повз пару вже старих бородавчастих рибалок (судячи з усього — братів, у підперезаних шортах-бермудах, високо задертих на таліях, наче в Хитунів-Бовтунів), повз жінку, котра засмагала в розкладному кріслі й скидалася на морську черепаху, причепурену гарячою рожевою помадою й косинкою до пари; повз сім’ю з транзисторним радіо й повним переносним холодильником риби та повз силу-силенну замурзаних дітей з подертими колінами, які п’ялися, хряпалися й бігали туди-сюди, під’юджували одне одного запхати руку у відерце з приманкою, верещали й знову відбігали…

Вона йшла далі. Помітила, що коли підходить, люди ніби припиняють розмови — або, може, то гра уяви. Звісно ж, тут він її не скривдить, — забагато людей — але раптом їй закололо потилицю, ніби хтось за нею стежить. Гаррієт нервово озирнулася — і завмерла, побачивши всього за пару метрів неохайного чоловіка в джинсах і з довгим темним волоссям. Але то був не Денні Ретліфф, а просто дехто дуже на нього схожий.

Сама днина — люди, переносні холодильники, верески дітей — набула яскравої неповторної загрози. Гаррієт закрокувала трохи швидше. Сонце відблискувало від дзеркальних окулярів тілистого чоловіка (пухкі губи, що огидно жували тютюн) на іншому березі. Обличчя в нього було цілком беземоційне; Гаррієт швиденько відвернулася, наче він їй скорчив пику.

Небезпека — тепер усюди. А що, як він чекає на неї десь далі по вулиці? Якщо він розумний, то так і вчинить: повернеться своїми кроками, обійде й зачекає на неї, наскочить з-за припаркованої машини чи дерева. Їй же треба йти додому, так? Доведеться пильнувати, триматися головних вулиць і ніде не скорочувати шлях через безлюдні місцини. Зле — у старій частині міста таких місцин удосталь. А коли опиниться на Натчез-стріт, де біля баптистської церкви так гучно ревуть бульдозери, то хто почує її крик? Якщо крикне в невідповідний момент — ніхто. Робіна хтось почув? А його обидві сестри тоді були на передньому подвір’ї.

Берег річки став вужчим, скелястим, людей траплялося дедалі менше. Поринувши в роздуми, підіймаючись кам’яними східцями (потрісканими, всіяними чубками дрібних круглих подушечок трави), що вели на вулицю, вона повернула на майданчик і мало не перечепилася через брудну дитину, на колінах у якої сиділо ще брудніше немовля. Навколішки перед ними на старій чоловічій сорочці, розкинутій, ніби покривало для пікніка, Лашарон Одем перекладала на великому пухнастому листку квадратики розтовченої шоколадки. Поруч стояли три пластикові стаканчики жовтуватої води, яку, судячи з усього, начерпали з річки. Усі троє дітей були обсипані струпами й укусами москітів, але найголовніше, що Гаррієт помітила на руках у Лашарон червоні рукавички — її рукавички, ті, що їй була подарувала Іда, — тепер зовсім вимащені, зіпсовані. Перш ніж Лашарон, підводячи погляд, встигла щось сказати, Гаррієт вибила листок їй із руки так, що шоколадні квадратики полетіли й посипалися на неї, а тоді штовхнула її на тротуар. Рукавиці були великі, кінчики пальців у них були порожні; ліву Гаррієт зірвала без особливих зусиль, але тільки-но Лашарон усвідомила, що відбувається, то почала боротися.

— Віддай! Це моє! — ревнула Гаррієт і — коли Лашарон за­плющила очі й затрусила головою — вхопила жмуток її волосся. Дівчинка закричала; руки злетіли до скронь, а Гаррієт миттю здерла другу й запхала собі в кишеню.

— Це моє, — прошипіла вона. — Злодюга.

— Моє! — заверещала Лашарон голосом, сповненим спантеличеної люті. — Мені в’на дала!

Дала? Гаррієт сторопіла. Вона вже наготувалася питати, хто їй дав рукавиці (Еллісон? мама?), а тоді роздумала. Маля й немовля дивилися на Гаррієт величезними настраханими очима.

— Мені в’на ДАЛА…

— Замовкни! — крикнула Гаррієт. Тепер вона трохи зніяковіла через те, що впала в таку пасію. — І більше ніколи не приходь просити до мене під будинок!

У подальшій збентеженій мовчанці вона обернулася — серце в грудях торохтіло — і швидко подалася вгору сходами. Цей інцидент так шалено її рознервував, що на мить вона й забула про Денні Ретліффа. «Принаймні, — твердила вона собі — поспіхом ступаючи на бордюр, коли на вулиці повз неї пролітав універсал; варто дивитися, куди йде, — принаймні я повернула собі рукавиці. Мої рукавиці». Це все, що в неї залишилося від Іди.

Проте Гаррієт собою не пишалася, не зовсім; відчувала лише зухвальство й брак врівноваженості. Сонце неприємно світило в обличчя. І вже коли збиралася знову вийти на вулицю, не роззираючись, то спинилася, прикрилася долонею від проміння й зиркнула в обидва боки перш ніж чкурнути далі.

— Ех, що б ви віддали взамін на свою душу134, — проспівав Фариш, викруткою проштрикуючи основу електричної відкривачки Ґам. Фариш був у доброму настрої. На відміну від Денні, якого до нутра кісток розмазало від нервів, жахів і передчуттів. Він сидів на алюмінієвих східцях свого трейлера й колупав скривавлену задирку, поки Фариш — посеред блискучого безладу розкиданих по втрамбованій землі циліндрів, стопорних кілець і сальників — діловито щось собі намугикував під час роботи. У коричневому комбінезоні він, ніби схиблений сантехнік, методично вивчав бабин трейлер, автомобільний навіс і сараї, відкривав коробки запобіжників, зривав ділянки підлоги й розбирав (тріумфально зітхаючи й пирхаючи) різні дрібні пристрої, що потрап­ляли йому під руку, у невтомному полюванні на обрізані дроти, переставлені деталі й приховані радіолампи, хоч якогось тонкого натяку на саботаж в електронній машинерії господарства.

— Прямо, — гаркав він, відмахуючись рукою за спиною. — Я сказав прямо, — щоразу, як підкрадалася Ґам, ніби збиралася щось сказати. — Я ще до того дійду, ясно? — Але досі не дійшов; переднє подвір’я всівали болти,