Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

не був записаний і тому не зберігся. До нас дійшли записані у ранньому середньовіччі поема «Беовульф» та у класичному — «Старша Едда» та «Пісня про нібелунгів». Деякі епізоди германської історії у добу Великого Переселення народів, германської, готської, присутності у Наддніпрянщині, зокрема, є у «Піснях» «Старшої Едди» («Гренландська пісня про Атлі»). При переході від співаної поезії скальдів, яка зображувала германське суспільство у період розпаду родового устрою, до книжкової мови «Беовульфа» сталися знач­ні зміни у складі, обсязі і змісті творів. Поезії скальдів створювалися за часів язичництва, християнізація значною мірою вплинула на зміст та форму епічного твору.

Не дивлячись на те, що рукопис «Старшої Едди» належить до другої половини XIII ст., за цілим рядом ознак саме це зібрання вміщує найбільш архаїчні зразки германської пое­тичної традиції. Утім, спочатку треба обговорити особливості епосу як такого, його відмінності від інших жанрів фольклору та літератури.

Серед характеристик епосу видатні знавці називають його синкретизм. У ньому нерозривно поєднані, переплетені, достовірні історичні події з міфологічним тлом, конкретні історичні особи з вигаданими героями та надприродними істотами: Богами, чудовиськами, велетнями, карликами; трагічне поряд із смішним, драма — з комедією, анекдотом; людські якості, риси характеру з надприродними магічними здібностями та можливостями. На меті епічних творів є повідомлення та повчання — передача загальних світоглядних та морально-етичних норм суспільства. Що, власне, й притаманно суто мистецтву, є його завданням, на відміну від зведень та норм, регулюючих правові відносини.

Видатні знавці германо-скандинавського епосу, його перекладачі та коментатори відзначають «конспективність» текстів «Старшої Едди», зокрема. Вона не є повним завершеним літературним твором із певною композицією, рядом дієвих осіб тощо. «Старша Едда» є зібранням окремих коротких історій — «Пісень». Так звана конспективність твору полягає у тому, що базові поняття не розшифровуються у тексті, оскільки вони є загальновідомими. Такий поетичний прийом, як кеннінги також призначений для аудиторії, яка не потребує тлумачення, роз’яснення смислу словопоєднань, якій давно і добре зрозуміло, що «земля намиста» — це жінка, а «дарувальник кілець» — ватажок, князь. Так само заздалегідь відомі й сюжети багатьох історій. Слухачі отримували задоволення від повторення відомої історії (напевне, це можна порівняти з регулярним відвідуванням художніх галерей, зокрема, залів улюблених митців, перечитуванням книжок та переглядом фільмів нашими сучасниками).

Ще однією, не менш важливою характеристикою, є багатошаровість «Старшої Едди», оскільки первісні оповідання за сотні років обростали подробицями, які додавалися значн­о пізніше. Саме тому вилучити з-під пізніших нашарувань достовірні звістки про уявлення германців періоду пізньої античності щодо світового устрою є надзвичайно складним завданням.

Світ, за уявою середньовічних скандинавських народів, мав «горизонтальну» та «вертикальну» структури.

«По горизонталі» світ людей тягнувся далеко по сторонах світу і кінчався на півночі. Околиця світу називалася Йотунхейм. Там жили велетні — йотуни. З усіх боків світ оточував світовий океан, в ньому жив змій Мідгарда — Йормунганд. На півночі знаходилося царство мертвих — хель. Карлики-цмерги: Аустра, Вестра, Нордра, Судра тримали небо по кутах.

«По вертикалі» світ мав три частини. Він сягав неба, небесна частина світу звалася Асгардом. Там мешкали боги: Одін-Фрігг, Тор-Сів, Браг-Ідунн, Локі, Фрейр-Фрейя. Вони мали надзвичайні здібності, могли перевтілюватися у тварин, живі та неживі істоти, але були смертні, як і люди. Їхня історія мала початок і кінець. Туди, нагору, потрапляли після смерті відважні воїни. Місце їх останнього притулку мало назву Вальхалла. Підземний світ — хель — холодний світ мертвих. Небесний і підземний світи поєднував ясен Іггдрасіль: на його гілках сиділи птахи, а у коренів повзали змії. Деревний сік — священний мед — циркулював усередині ясена. По стовбуру дерева, сполучаючи небо і землю, снувала білка.

Люди мешкали посередині, разом із велетнями та карликами.

Власне, з цього починається цикл чарівних оповідань-міфів, персонажі яких стали пізніше героями улюблених казок. Утім до історичних готів ці історії жодним чином не стосуються.

Вірування давніх слов’ян

Любомир Михайлина

Основою духовного життя, формою та системою культурних цінностей давніх слов’ян було язичництво, що базувалось на багатобожжі з великою кількістю культів. Оскільки людина залежала від навколишнього світу, найперші культи і вірування були пов’язані з обожнюванням природи.

Слов’яни з давніх-давен поклонялися сонцю, вбачаючи у ньому могутнє джерело теп­ла і світла, уявляючи його розпеченим небесним вогнем, колесом, від якого цілковито залежали їхнє життя і добробут. Сонце вважалося живою істотою, яка встає, сідає, ховається за хмари, а також гнівається, насилаючи на людей різні лиха. Йому присвячували особливі свята, що супроводжувалися обрядовими іграми, танцями та піснями, під час яких люди славили світило, благали в нього дощу та врожаю.

Слов’яни обожнювали вогонь. Він пов’язувався із сонцем та блискавкою, що давали тепло та посилали дощ-воду. З вірою у священну силу вогню тісно пов’язаний поховальний обряд спалення небіжчиків — кремація. Згідно з віруваннями, вогонь очищав померлих та вивільняв їхні душі. Це свідчить про наявність добре розвинених і складних анімістичних уявлень — уявлень про душу.

У давньоруському літописі серед звичаїв східних слов’ян описаний і поховальний обряд: «А коли хто помирав, творили над ним тризну, опісля робили вогнище велике, і клали на вогнище померлого — і спалювали». Літописне повідомлення перегукується зі свідченням про слов’ян арабського географа Х ст. Ібн Руста, згідно з яким померлого спалюють з усім одягом та прикрасами, які йому належать. Під час спалення всі галасливо веселяться, виказуючи радість із приводу милості, виявленої покійному богом. Після спалення рештки кремації вибирають із ритуального кострища і переносять на місце поховання.

Археологічні дослідження Ревнянського могильника фактично повною мірою підтвердили свідчення зазначених писемних джерел і дали змогу відтворити послідовність поховального обряду від ритуального спалення покійного до перенесення перепалених кісток разом із рештками поховального кострища на місце поховання у могильних ямках.

Поховальний обряд Ревнянського могильника передбачав спалення небіжчика на спеціально відведеному для всієї общини місці. Воно було розташоване безпосередньо біля могильника, на його краю і являло собою підпрямокутне заглиблення, видовжене по лінії схід — захід. Його плоске дно й вертикальні стінки сильно випалені, що свідчить про багаторазове використання цього місця під час поховального обряду тілоспалення.

Разом із померлим спалювали його дружину або рабиню. Поховання супроводжувалося поминальною тризною (у деяких писемних джерелах вона має назву «страва»), після якої ритуально били посуд і кидали у вогнище.

Обряд кремації з наступним похованням решток спалення на могильнику спирався на вірування в те, що душа небіжчика потрапляє на небо, де вона повинна сприяти своє­часному надходженню небесної вологи на землеробські ниви. Давні слов’яни шанували померлих прародичів (культ предків), вважали їх своїми покровителями та приносили їм жертви. Імовірно, прах предка, покладений у землю, мав охороняти земельну власність племені й підвищувати родючість ґрунту.

Новацією в поховальній обрядності слов’янського суспільства раннього середньовіччя стало поховання під курганами. Певний час існували як курганні, так і безкурганні поховання. Курганний насип над похованням був для давньої людини моделлю контурів видноколу, середнім ярусом, що відділяв верхній світ неба від нижнього світу підземного царства мертвих. Інколи під курганами простежуються сліди дерев’яних конструкцій («домовин»), а навколо — ровики, заповнені вуглистою землею. Певно, це залишки вогнищ, які розміщувалися навколо насипу і виконували сакральну функцію.