Читати книгу - "Юстина (щоденник), mi larde"

Цей ранок розпочався як і всі інші. Сніданок був на столі, а тітка, як завжди, зранку сіла за газету. Вона розкрила перед собою «Gazeta Polska» — одну з популярних польських газет. Я помітила, як її руки уважно перегортали сторінки, а очі швидко читали новини. Я сиділа, пила чай і чула, як тітка читала новини вголос. Сьогодні вона розповіла і переклала українською мовою для мене статтю про поточну ситуацію в Європі. Знову говорилося про загрозу війни, а також про політичні настрої в Польщі, які стали все більш напруженими.

Тітка зупинилася на одній статті і сказала:

— Ось бачиш, Юстино, це дуже важливе питання. Польща зараз намагається знайти свою роль серед великих держав, але є побоювання, що ми можемо стати жертвами міжнародних інтриг. Ось чому ми повинні бути готові до всього.

Я знову відчула важкість у словах тітки, бо ці новини нагадували мені про ту невизначеність і тривогу, яка була в повітрі.

Крім політики, тітка цікавилася модою, наукою і культурними подіями. Вона мала велику кількість журналів і газет. Це були видання, які вважалися найкращими в Польщі — журнали про моду, наукові статті, огляди новинок культури і літератури. В одній зі статей я побачила цікаву розповідь про нові тенденції в польському дизайні. Розповідалося, як молоді художники створюють нові стилі в одязі, використовують незвичні тканини та поєднують кольори, які раніше вважалися неприязними до польського смаку. Тітка пояснила мені, що саме зараз в Польщі дуже модно все, що не зовсім відповідає класичним уявленням про стиль, а це значить, що змінюється не тільки мода, але й культура.

— Ось бачиш, — сказала тітка, — це дуже важливий час для польської культури, навіть для моди. І ми, як частина цієї культури, повинні йти в ногу з часом.

Водночас, коли ми з тіткою розмовляли про ці новини, панувала доволі спокійна атмосфера. Кіт на колінах тітки муркотів. За вікном вітер колихав деревами, і я не могла не звернути увагу на те, як природа в цьому великому місті виглядала так самобутньо. Здається, тут було все — і міські шуми, і відчуття домашнього затишку.

Але в той самий час я відчувала себе ще не зовсім частиною цього світу. Я все ще була чужою в цих нових обставинах, хоча й намагалася зрозуміти все, що тітка мені розповідала.

Після сніданку ми знову переглядали журнали. Тітка показувала мені фотографії нових моделей суконь, які з'являлися в Парижі та Варшаві. Вона детально пояснювала кожен елемент — від витончених декольте до тонких поясів, які так підкреслювали талію. Вона показала мені одну сукню, яка виглядала дуже елегантно, і сказала:

— Ось така сукня — це вже класика, Юстино. Я пам'ятаю, коли такі носили на великих балях у Варшаві. Може, ми колись підемо на бал разом.

Я уявила себе в такій сукні, серед багатьох гарно одягнутих дам, і відчула, що можливо, коли-небудь я буду частиною цього великого світу, але поки що залишаюсь в серці тим сільським дівчам, які люблять природу і прості радощі життя.

Крім того, ми обговорювали ще багато інших питань. Тітка зацікавлено читала статті про останні досягнення в науці, зокрема про новітні технології та дослідження в медицині. Виявляється, в Польщі вже починаються роботи з новими методами лікування захворювань, і це викликало в тітки захоплення. Вона завжди прагнула дізнаватися більше і дивувалася, як наука і технології можуть змінити наші життя.

Увечері ми знову пішли на прогулянку по Варшаві. Місто було спокійне, але я відчувала, як навколо нас змінюється атмосфера. Вітер приносив запахи скошеної трави, а вулиці поступово затихали.

Написала вірш:
Листя шепоче, вітер несе,
Ніч у Варшаві настає.
Тітка читає, я все слухаю,
Але серце моє лишається вдома.

Завтра плануємо знову відвідати кілька музеїв. Це буде цікавий день.

Щоденник Юстини
Варшава, 15 травня 1939 року

Сьогодні сталося щось, чого я не могла навіть уявити. Тітка запросила мене в кіно — і це було неймовірно! Вона знову показала мені якийсь новий світ, який я ніколи не могла б побачити вдома, в нашому селі. Кінотеатр в Варшаві був величезний, з великими вікнами, через які я бачила, як вечірнє сонце розливається по вулицях, і перед будівлею стояли люди, які тягнулися до черги, щоб потрапити всередину. Тітка попередила мене, що це дуже важлива подія, і сказала, що нам пощастило потрапити саме на цей сеанс.

Ми зайшли всередину, і я відразу побачила великий екран, який здавався неймовірно величезним. У залі було кілька сотень місць, і всі сиділи в повній тиші, чекаючи початку. Я зрозуміла, що зараз ми будемо дивитися щось справді важливе для культури. Коли почалися титри, я буквально затамувала подих. Я не могла повірити, що це відбувається насправді!

Це був фільм із швидкими змінами сцен, дія на екрані змінювалася так швидко, що я ледве встигала щось зрозуміти. Люди бігали по екрану, обличчя змінювались, наче мить, і все навколо стало таким живим, я просто не могла відірвати очей від екрану! Все це здавалося дивом. Я ще ніколи не бачила, щоб люди могли так "жити" на екрані. Це було захоплююче і неймовірно для мене, бо я ніколи не бачила чогось подібного в селі, де все відбувалося в дуже повільному темпі.

Тітка сиділа поруч, і я помітила, як її обличчя світилося від задоволення. Вона розуміла, що я переживаю, і посміхалася мені. Мені захотілося запитати її, як вона вперше побачила таке кіно, але я боялася порушити тишу, тому просто насолоджувалася моментом. Вона ж, видно, була досвідчена у цьому і знала, як встигнути все побачити в такому швидкому темпі. Відчувалася якась магія в цій тиші й зосередженості, коли світ кіно живе своєю реальністю, а ми лише глядачі, які намагаються зрозуміти його зміст.

Після сеансу ми вийшли на вулицю. Варшава виглядала такою ж яскравою, наповненою шумом і життям. Вулиці були забиті людьми, якими я дивилася захопленими очима. Я була вражена від того, що кіно стало частиною цієї великої культури. Я більше не могла думати про те, що я тільки-но приїхала з села, де все було настільки спокійно. Тут я відчувала себе зовсім іншою людиною.