Читати книгу - "Юстина (щоденник), mi larde"

Я з захопленням слухала, як тітка розповідала про майбутні концерти, які вона збирається відвідати. Зараз дуже популярні камерні концерти класичної музики, а також виступи польських композиторів, таких як Кароль Шимановський. Виявляється, у Варшаві часто проводяться концертні серії, де можна почути як польську, так і зарубіжну музику.

— Цього року, — каже тітка, — будуть ще два великих концерти. Один із них відбудеться у Варшавській філармонії, а інший — на відкритому повітрі у Лазенках.

Я все ще не можу звикнути до того, як тут все розкішно. Мені здається, що в селі все більш близьке й рідне. У Варшаві люди намагаються виглядати на всі сто, і я почала розуміти, чому. У цих вуличках, в цих кафе, у цих магазинах відчувається дух нової ери, модернізації та змін.

На вулицях багато людей, і всі вони здаються так впевненими в собі. Хоча я і намагаюся адаптуватися до цього ритму, все одно відчуваю, що це дуже далеке від мого села, де все має своє значення і свою історію.

Ми також відвідали один з найстаріших театрів Варшави — Театр Віспянського. Його архітектура була вражаючою: величезні скульптури, картини на стінах і блискучі люстри. Тітка пояснила, що театр відіграє важливу роль в культурному житті Варшави, і що тепер багато театральних постановок звертаються до теми польської історії. Зараз на сцені йде вистава про часи перших визвольних рухів в Польщі. Це мене дуже вразило, адже в селі я не мала можливості відвідувати такі масштабні заходи.

Цікаво, що саме в 1939 році, коли я тут, у Варшаві, з’явилися новини про можливі зміни у Європі. Люди в кафе говорили про міжнародну ситуацію: напруженість у відносинах між державами, зростаюча загроза війни. Здавалося, що весь світ стоїть на межі змін. Тітка говорила, що ці новини вносять непокій і серед культурних діячів: багато хто боїться, що війна може змінити їхнє життя назавжди. Але в той же час люди прагнуть створювати і підтримувати культуру, поки є така можливість.

Мені дуже важко було почути ці новини і дивитися на те, як люди намагаються продовжувати своє повсякденне життя, коли навколо все здається таким непевним. І хоча я намагаюся отримати новий досвід і насолоджуватися красою Варшави, серце моє залишається вдома, де все таке звичне і близьке.

Написала вірш:
Мода змінилася, але не серце,
Воно живе там, де рідна земля.
У Варшаві світло і блиск, але
Я прагну повернутися до дому, до свого краю.

Завтра ми підемо на ще один концерт класичної музики.

Щоденник Юстини
Варшава, 9 травня 1939 року

Сьогодні сталося щось незвичне. Тітка Хельга запросила мене на ще один концерт класичної музики, який мав відбутися в Лазенках. Цього разу ми планували йти разом із сусідом тітки, паном Вацлавом. Вона часто його згадує, коли ми сидимо за вечерею, і, здається, він є постійним гостем у їхньому домі.

Пан Вацлав — чоловік середнього віку, високий, із сивим волоссям і ретельно зачесаним вусом. Я помітила, що він залицяється до тітки, але вона завжди з ним відноситься з певною дистанцією. Сьогодні він був особливо наполегливий, і коли ми зібралися на концерт, він підійшов до тітки і запропонував:

— Пані Хельго, я б хотів запросити вашу чудову племінницю на концерт разом зі мною. Буде чудова програма, вам обом обов'язково сподобається!

Тітка одразу зреагувала:

— Юстина не розуміє польської, пане Вацлаве. Вона тільки приїхала і, чесно кажучи, ще не звикла до нашої культури та мови. Це чудова ідея.Тому  йдемо втрьох, щоб показати їй все, що Варшава може запропонувати.

Ці слова звучали таким чином, ніби тітка не бажала залишатися з паном Вацлавом наодинці. Вона, очевидно, розуміла його наміри, а я відчувала, як її слова стосувалися і мене. Я не могла зрозуміти, чому вона так поводиться, але почувалася дуже незручно. Пан Вацлав, здавалося, не був ображений. Він усміхнувся, сказав, що буде радий компанії і що все одно концерт буде чудовим.

Коли ми дісталися до Лазенків, я відчула себе дуже ніяко, адже все було нове і незнайоме. Але я не могла не помітити, як прекрасно виглядав сам парк. Величезні зелені простори, що розкинулися навколо озера, і неймовірно гарні дерева, що створювали свій природний лабіринт. Вітер колихав верхівки дерев, і я чула шурхіт листя, яке падало на землю. Далеко на горизонті виднілася стара польська церква, а сама сцена, де мав пройти концерт, виглядала неймовірно велично, оточена парками і садами.

У залі було багатолюдно. Тітка, пан Вацлав і я сіли на перші ряди. Концерт розпочався з творів Шимановського, польського композитора, якого я почула вперше. Музика була глибока і водночас динамічна, вона змусила мене забути про навколишній світ. Мені здалося, що кожна нота була проникнута емоціями, що мали передати глибину польської душі.

Після концерту пан Вацлав запропонував піти на вечерю до кафе, яке розташовувалося неподалік. Тітка, відмовляючись від пропозиції, сказала:

— Юстина  втомлена після довгої прогулянки, думаю, їй буде краще, якщо ми повернемося додому.

Уже на зворотному шляху, коли ми йшли по нічній Варшаві, я відчула себе трохи не на своєму місці. Можливо, я просто не звикла до таких ситуацій, де все навколо так сильно змінюється. Пан Вацлав виявився люб'язним.

Написала вірш:
Тиха музика зв'язує світ,
Тут, серед людей, я лишаюсь сама.
Варшава велика, але я йду
Шляхом, який веде до рідної домівки.

Тітка знову багато розмовляла про польську культуру і про новини з політики. Вона згадала, що нині в Польщі часто відбуваються громадські заходи, на яких піднімаються питання національної гідності та боротьби з чужими впливами. Сама вона була вражена змінами в культурному житті, але відчувала на собі тягар тих подій, які відбуваються у світі.

Завтра ми знову маємо піти в театр, але я вже починаю відчувати, як мені хочеться повернутися додому, до рідного села.

Щоденник Юстини
Варшава, 10 травня 1939 року