Читати книгу - "Під лапою Вовка, Ріна Март"

- Рушаємо, браття, у бій кривавий. У бій лютий, та праведний. Сьогодні маємо піднести козацьку честь вище хмар, аж до самого Бога. Щоб узрів він наші звитяжнії справи та змилувався над нашими грішними душами.

Сірко на хвильку замовк, перевівши подих та споглядаючи на ряди козацької кінноти, що вишикувалась перед ним рівною шеренгою.

Стояв похожий осінній день. Сонце ще не припікало, проте зігрівало тіло та душу своїми теплими променями. Сьогодні вони підуть на штурм Дюнкерка. Підуть за його, Сірка, планом, що він викомпонував довгими безсонними ночами. Не спав Сірко, думу думаючи, аж поки сонце не заглядало до його шанцю, що вирили для себе козаки, ставши окремим табором. Не спав, бо думки важкії каменем лягали на серце, мішаючи снам. Бо лежала на ньому велика відповідальність – зберегти козаків та вернути їх додому, до їхніх домівок, до хат-мазанок, до жінок та дітей, що виглядають своїх лицарів зранку до ночі.

План Сірка був простий та складний водночас, бо залежав від того, чи устигнуть союзники разом одночасно підійти до Дюнкерка. А доля така річ, що так ухватить тебе та скрутить, що й зогледітись не встигнеш. Тривога накрила високе чоло Сірка. Бо сьогоднішній день не залежав ані від його умінь, ані від хитрощів та планувань. Лиш уповання на Віщі Сили могло їх урятувати від ганебної поразки.

На останній військовій раді було ухвалено діяти, згідно планів козацького отамана: тисяча козаків та тисяча відбірної піхоти під командуванням Сірка та Ганжі підійдуть до Дюнкерка з моря. Більша частина козаків під командуванням Чорноти відійдуть у розпорядження самого принца Конде та підуть у наступ із суші.

Обіймалися побратими, підбадьорювали одне одного гучною лайкою та щирим сміхом. Але хто зна що було у них на душі. Чужа душа – пітьма, в яку часом не варто й зазирати. Мовчун Данило Рудий міцно тиснув руку велетню Пилипенку, бо хоч йшли ці козаки разом крізь бої та битви, сьогодні один із них пливтиме на кораблі, а інший наступатиме з суші.

- По коням, братчики! – вигукнув Сірко. – Наш час настав!

Забряжчала кінська збруя, заіржали коні, затупцяли на місці, тримаючи вершників та здіймаючи куряву у таборі. А тоді уся ця братія двома довгими зміями поповзла у різні боки. Лиш сонце так само мирно світило у небі.

По обіді Сірко з ввіреними йому полками дістався морського порту, звідки рушали бойові фрегати на бій за Дюнкерк. Від картини, що розкинулась перед ним, перехоплювало подих. Куди не кинь оком, стояли красені-кораблі, очікуючи вантаж та людей. Більша частина з них – транспортники, які мали перевозити коней, зброю та воїнів. Лише сім кораблів з п’ятнадцяти були оснащені гарматами. Сонце сліпуче виблискувало у ласкавих водах Північного моря, ковзало по білосніжним вітрилам, начищеним щоглам та палубам флотилії, яка сьогодні уночі має вступити у нерівний бій з ворожою ескадрою.

Швидко погрузили вони усе майно та коней, хоча французи проти цього гаряче заперечували. Сірко лиш мовчки командував військовими приготуваннями до майбутньої битви на морі. Вирішено було відпливати увечері, щоб під покровом ночі підійти непомітно до іспанської флотилії якомога ближче.

До Сірка, що метушився між тюками та ящиками зі зброєю, підійшов Де Летуф. Вбраний він був так само хвацько, як і завжди. Мов не на війну збирався, а на парад. І так у них усе – помпезно справляють бали, помпезно їдять, помпезно йдуть на війну. Що за люде сі французи, манірні та ніжні. Страшно було Сірку йти з ними разом у бій. Страшно, бо не знав він, що від них очікувати. Чи встигнуть ці жінеподобні чоловіки підійти вчасно до мурів Дюнкерка? Чи віддадуть перевагу смачно попоїсти кілька разів по дорозі на війну? Сірко ні в чому не був упевен, тож коли до нього підійшов Летуф, він не приховував свого роздратування:

- Мсьє, може ми все-таки залишимо коней на березі? Навіщо нам зайвий вантаж? Вони лиш заважатимуть. – промовив шевальє, картинно поправляючи капелюха з великим пером.

- А може ви, мсьє, самі залишитесь на березі? Добрий кінь на полі бою важить набагато більше, аніж балакучий шевальє у жіночих панталонах. – відрізав Сірко.

Летуф відійшов, ображено споглядаючи на Сірка. Та на нього цей убивчий погляд не справив ніякого враження. Усі його думки віднині займав Дюнкерк. Він знав – щось чекало на нього там. Щось таке, чого він не відав і не міг передбачити.

Ледь ніч темрявою накрила регіон Па-Де-Кале, французькі лінійні кораблі з гарматами на важких боках відпливли у море. Попереду їх вів флагман «Soleil Royal» з Сірком, Ганжею та Летуфом на борту. Хропли коні у трюмах, налякані запахом неспокійного моря та темрявою. Принишкли французькі гвардійці та браві козаки. Бо ніхто з них не знав, що чекає на них попереду, та хто побачить цей світанок.

Місяць сховався за темними хмарами, що нависали над чорними хвилями неспокійного нічного моря. Сірко пильно вдивлявся у темряву.  Бачив він так, як не бачить звичайна людина, тож набагато раніше угледів ворожу флотилію, яка явно їх запримітила та йшла на абордаж. Іван спішно покинув свій командний пункт на форштевені та увійшов до каюти, де чекали на нього Ганжа та Летуф – один зі спокоєм в очах, інший – з тривогою.

- Вони нас побачили. – мовив Сірко, ледь відкривши двері каюти, що розташовувалась на кормі.

Ганжа та Летуф разом ускочили.

- Діємо за планом? – мовив Летуф.

- Так. Готуйтесь. – кинув Іван та вийшов назовні.

А там уже побачили ворожу флотилію та дали сигнал іншим кораблям, що пливли позаду. Заметушилися на палубі матроси вперемішку з козаками та гвардійцями, які перевіряли свої шаблюки та шпаги. Народу на палубі з кожною секундою все більшало. Усі знали план Сірка досконально, кожен знав де йому бути та як чинити.

На кораблях французької флотилії один за одним почали підіймати білий стяг. Кораблі готувались до здачі у полон перед удвічі переважаючими силами ворога.

*********