Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця , Ірина Кузьменко "

З настанням темряви, коли на небі спалахують зірки, а місяць посідає свій почесний трон, люди розходяться по домівках, дзвенить останній трамвай, і життя в місті сповільнюється. У світлі ліхтарів, із підсвіченими архітектурними будівлями, Київ оживає в новому колориті. Нічна тиша вступає в свої законні права й намагається заповнити собою кожну вулицю й будинок, і лише де-не-де її розвіває розмова закоханої пари на лавці в парку чи галаслива компанія.

Мирослава, їдучі пустою вулицею, знову зателефонувала до Христини й, включивши телефон на гучний зв’язок, наново почула: «В даний час абонент не може відповісти на ваш дзвінок. Залиште повідомлення після сигналу». Стиснувши кермо, помітила, як раптово туман почав окутувати дорогу й видимість ставала недостатньою. Мирослава, ввімкнувши протитуманні фари, сповільнила рух. Її телефон задзеленчав, і на екрані висвітився номер матері. Дівчина натиснула на кнопку й почула стурбований голос неньки.

— Міро, що відбувається? Бабуся не може знайти тебе по закляттю локатора, її картка спопелилася.

Мирослава, стиснувши вуста, відповіла:

— Мамо, я не знаю. Я не винна. І ви все ж таки вирішили знайти мене по закляттю локатора?

— О, не починай. Зараз не та ситуація, щоб бурмотіти, — огризнулася Вікторія.

Мирослава, під’їхавши до нічного клубу, про який говорила у відео-повідомленні Христина, припаркувала машину на узбіччі й промовила:

— Мамо, мені також це все не подобається. Утім, я не можу покинути Христю. Не хвилюйтеся, а то я на відстані відчуваю ваше занепокоєння. До зв’язку.

Міра, вимкнувши телефон, поклала його в кишеню й вийшла з автомобіля. Закривши його, ключі поклала в інший карман і, поглянувши на яскраву вивіску клуба, зітхнула та попрямувала до входу. Помітивши між деревами згусток тіней, зупинилася. Вони кружляли над гілками, ніби в очікуванні чогось, або ще гірше — когось. Коли хтось штовхнув її в плече, примружилася й пішла до входу. Відстоявши в черзі, дістала з кишені гроші й заплатила за вхід. Охоронець, широко всміхнувшись, одягнув на руку неоновий браслет та побажав гарної ночі.

Зайшовши в приміщення, Міра швидко пройшла коридор, який освічувався маленькими ліхтариками. Ввійшовши до головного залу клубу, озирнулася довкола. Гучна музика, дим, неонові вивіски, велика кількість людей. Лише зараз їй було зовсім не весело. Скинувши куртку, попрямувала до барної стійки та, присівши на високий стілець, без вагань піднялася й ще раз огляділася. Помітивши зацікавлений погляд бармена, всміхнулася йому. Відчувши, як стілець захитався, піймала секундну паніку. Хтось сильно схопив її за живіт і притиснув до себе. Тіло миттєво відреагувало, і вона напружилася. Забравши прядку волосся з обличчя, поглянула на свого рятівника.

— Мирославо, яка неочікувана та приємна зустріч. І вона трапилася раніше, ніж ти говорила! — промовив на вухо Дем’ян та провів рукою по голій частині спини.

Відчувши, як від його дотиків по тілу дівчини миттєво пробігли сироти, всміхнувся.

Міра, поклавши руки на його плечі, голосно сказала:

— Я не можу зрозуміти, я зараз задихаюся від диму в клубі чи через обурення від того, що ти торкаєшся до мене.

— Я не винний, принцесо, що ти одягнула короткий светр, — провівши вустами по щоці, промовив Дем’ян.

Мирослава, відчуваючи шалений ритм серця, швидко сказала:

— Я взагалі-то прийшла у справі. Дем’яне, відпусти мене.

Її волосся лоскотало його обличчя. Від ніжності дівочої шкіри, дотиків, важкого дихання й, навіть обурення, Дем відчув, як серце почало пришвидшено битися в грудях. Це було нове для нього відчуття — приємне й одночасно заборонене. Хлопець, нахмурившись, відпустив Міру з обіймів. Дівчина, забравши свою куртку, неочікувано для нього стала навшпиньки й, тримаючись за його лікоть, сказала:

— Я шукаю Христину. Ти бачив її?

— Я вже подумав, що ти мене збираєшся поцілувати за порятунок від падіння.

— Дем’яне, зараз не до жартів.

— Так я і не жартую!

— Так ти бачив її чи ні?

— Майже вся група відпочиває в сусідньому залі. З твоєю Христиною все нормально. Принаймні було до того часу, як я її останній раз бачив.

— Чому ти відразу мені про це не сказав? — нахмурилася Міра й обійшла його.

— Значить, поцілунку не буде, — пробурмотів Дем’ян.

Мирослава, увійшовши в другий зал, озирнулася. Побачивши Христину на танцювальному майданчику, з полегшенням зітхнула. Пробираючись крізь натовп, зіштовхнулася з Тарасом.

— Давиденко, не очікував тебе тут побачити, — через гучну музику хлопець схилився до Міри.

— Угу. Ти не єдиний, хто це мені сьогодні сказав, — намагаючись перекричати музику, промовила Міра. — Я прийшла за Христею.

— Твоя подруга, як завжди, у центрі уваги!

— А ти наглядаєш за нею? — поплескавши по-плечу, засмілась Міра.

Тарас, захитавши головою, відвів погляд.

Тим часом Дем’ян, спостерігаючи за Тарасом і Мирославою, нахмурився. Його розізлило те, що цей Корнілов був поряд із дівчиною й вона торкалася його. Стиснув стакан, і він тріснув у його долоні. Поглянувши на руку, з якої стікали маленькі краплинки крові в перемішку з алкогольним напоєм, витягнув один уламок і поглянув на бармена. Він, швидко витерши стійку, подав серветку. Дем’ян, поклавши серветку на долоню, провів очима по залу, утім, ні Мирослави, ні її подруги вже не міг знайти.