Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

― До речі, Діані ніколи не подобалися червоні троянди.

У гробовій тиші, яка опустилася після відходу колишнього друга, Майка прошиб тупий біль, обвиваючи ланцюгами кожен м’яз, а свідомість охопив хижими лещатами панічний жах: невже йому таки дійсно доведеться зробити вибір між життям найдорожчої у Всесвіті людини та цінними спогадами про вбивцю його батьків?!..

***

― На жаль, ми нічого не можемо вдіяти, окрім як просто спостерігати за станом принцеси.

Впродовж бісової години Майк, закипаючи від люті, вслуховувався в недолуге белькотіння цілителя, який тільки те й робив, що руками розводив: мовляв, з Антиспогадом він ніколи не мав справу, тому як побороти недуг і поготів не тямить. Майка миттю розполовинили сумніви: а чи це достоту той самий цілитель, який рятував його, коли той стояв однією ногою в могилі через поранення, що граничили зі смертю?

― А якби на її місці був би я, ― щосили стримуючи гнів, витискував Майк слова з грудей, ― ви також ввімкнули б режим пасивного очікування?

― Організм Єдиних ще не до кінця вивчений.

Виплюнута наче знехотя фраза застала Майка зненацька. Він остовпів, не в змозі вимовити хоча б звук, а з легень немовбито за одним оглушливим присідом вибили все повітря.

З великими зусиллями взявши під контроль обурення, що клекотіло в серці, розповзаючись по жилах їдким пожарищем, яке спроможне було спалити до тла, повергнувши в прах, навіть диявольське пекло, Майк з холодним спокоєм відчеканив:

― Вона така сама, як і я. Різниця лише в температурі наших тіл, не більше. ― А втім, його очі кресали люті чорні блискавки.

Цілитель кинув на Майка сповнений жалю погляд, буцімто в передчутті оголошення невтішного діагнозу.

Спливла довга хвилина, перш ніж той, ще раз обдивившись Діану, повторив сказаний раніше рефрен:

― На жаль, ми нічого не можемо вдіяти, окрім як просто спостерігати за станом принцеси.

А відтак, невдоволено прицмокнувши, зоставив принишклого Майка, над яким неначе повис безжальний меч Дамокла.

Заледве не наяву Майк відчував, як меч тонким загостреним вістрям раз за разом встромлювався йому в шкіру, завдавав все нових та нових ран ― і краплі крові, звільнившись з лабетів душі, стогін якої спершу звучав отруйним шепотом, а затим переходив на крещендо безконтрольного реву, забруднювали гарячими цівками білосніжний килим, западали в щілинки, розповзалися на іскристі стіни… Аж поки його тіло не опинилося виваженими ударами розсіченим на дві рівні суперечливі частини, поміщені після таких катівських діянь на шальки терезів: понад усе Майк волів, аби Діана прокинулася, але достоту так само він бажав підійняти край завіси минулого. Яка частина його переважить?

Якщо існує хоча б мізерний шанс того, що Діана самотужки вирветься з обіймів сну (і потреба в Антиспогаді відпаде сама собою), то чому б ним не скористатися?..

***

Минув ще один день… П’ятий за рахунком. Чуда не трапилося ― Діана не отямилася. Якби не Мей, яка проявляла надзвичайну чуйність, турбуючись за Діаною, мов за молодшою сестрою, Майк би здурів остаточно.

Повністю наплювавши на буденні обов’язки та підготовку до свята, Майк коротав дні, що видовжились у вічність, біля Діани, не полишав її ні на мить. Аби хоч якось спокутати мерзотне відчуття провини, він із настійливістю дотримувався вказівок, даних Денисом.

А вночі, ― після пережитих кошмарів, у яких він раз за разом втрачав кохану, пронизуючи її власноруч небесною сталлю, ― коли пута панічних атак сковували надто сильно, що аж дихати було нічим, а хвилі відчаю накочувалися з особливою міццю, поглинаючи розтрощений корабель, який невідь-чому ще досі тримався на плаву серед бурхливого небезпечного шторму, Майк з усією бережністю обіймав Діану, крихітну та майже прозору, вчіплювався за неї, мов за якір, силкуючись своєю прохолодою збити її жар. Охоплений сильним внутрішнім болем, він звертався в молитвах невідь до кого, німим криком душі благаючи повернути в його затьмарений кромішною тьмою світ сонце… ― але все надарма. Діані ставало тільки гірше: температура тіла щоднини підвищувалася до неможливого, шкіра бліднішала, набуваючи неприродного мертвотного відтінку, дихання ставало все поверхневішим, насилу чутним, а пульс ― ледве-не-ледве вловимим.

Далі так продовжуватися було незмога.

Світало… Рідкісні в ці дні сонячні спиці прорізали нависле пелехате хмаровиння, щоб сутужно проникнути крізь тонкі завіси та ковзнути, ніби ненароком, по Діаниному волоссю, яке, прокволом втрачаючи рідкісний медово-золотавий відтінок, ізнов наливалося сяйвом, переливаючись яскравими блискітками… На мить замилувавшись його мерехтінням, Майк хутко себе обірвав: час нарешті виходити зі стану бездіяльності. Кровавий Місяць не терпить. 

Наостанок поцілувавши Діану у скроню, Майк рішуче попростував до своєї кімнати, аби привести себе в порядок. Любомир йому голову відрубає, якщо той насмілиться явитись до нього в розколошканому вигляді, мовби тиждень дзеркала не бачив. Хоча десь так воно й було…