Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

***

Наступні кілька годин спливли, мов у тумані. Майк вперше з дня загибелі своїх батьків звалився з ніг від непередбаченого нападу паніки тоді, коли сонце ще перебувало в зеніті ― в оточенні погрозливих клубків потворного безпросвітного хмаровиння, в яких коли-не-коли вибухало петлясте мотуззя смерті.

Скоряючись старому звичаю, немовби вві сні Майк заліз під сходи, що в його кімнаті, та всівся прямо на підлогу, сховавши голову в ногах. Морок заполонив його свідомістю вщерть, що здавалося, наче він падав до бездонної чорнющої ями, якій не було видно ні кінця ні краю; іржею в’їдався в розсудок, позбавляючи хоча б дрібки можливості осягати розумом, що є реальність, а що ― вимисел.

Серцебиття ― часте та сильне ― так гучно відлунювало у вухах, що Майк не чув власних думок. А в сонячному сплетінні немов завелися сотні спрутів, які щосили обвивали його грудну клітку, а потім з усієї наснаги стискували своїми брудними мацаками, виганяючи повітря з легень, ― мовби Майк перебував впродовж тривалого часу під водою, вщент покритою товстющим віковічним шаром криги. Кожен м’яз скручувався в агонії, просто-таки волав про полегшення, а замість цього отримував нову дозу немилосердного болю, неначе хтось, проявляючи небувалий досі садизм, безустанно встромлював та витягував клинки з його тіла, отримуючи притім шалене задоволення від його страждань.

Від катування, яке, як знав Майк, могло продовжуватися ще дуже довго, його врятував чийсь неквапливий стукіт підборів по сходах. Цю легку ходу він спроможний розпізнати в будь-якому часопросторі: аж занадто часто чув її в дитинстві, щоб вона так просто взяла й зникла з пам’яті.

― Роки минають, а ти все тут, на старому місці, закопуєшся і закопуєшся, ― озвався сардонічним тоном Денис, та все ж в його голосі вчулася ледве вловима втома. Наступної миті він показався з отвору, тримаючи в руках пляшку з вином. А відтак розташувався поруч з Майком, мовчки відкоркував пляшку й запропонував то́му першим покуштувати її вміст.

Пройшов певний час, перш ніж затьмарений зір Майка повністю сфокусувався, а в основі черепа нарешті перестало скажено калатати, однак це не завадило здивуванню насупити його обличчя.

Вочевидь, Денис по-своєму розцінив його мовчання: гмикнувши, відпив добрячий ковток сам.

― Трунок Ліри ― таки найкраще вино світу! ― вдосталь насолодившись, вигукнув він.

Оговтавшись, Майк недовірливо вигнув брови.

― Тобі баки десь відбило, зрозуміти не можу? ― обурився він. Всупереч власній волі, в його горлі наче струна тріснула, що довелося зробити важкий ковтальний рух, аби втихомирити лаву почуттів ― дивну суміш з ненависті та смутку.

― А ти не змінюєшся, ― закотив Денис очі під лоба. ― Хочеш займатися самозгубою ― будь ласка. Мені це тільки на руку. Діана, я так бачу, ще не отямилася? ― додав він, роблячи вигляд, що й не помітив, якими лютими позирками Майк його проклинає. Однак, почувши ім’я коханої, Майка зараз же прошиб тупий біль, вмах вибивши решту почуттів.

Не тямлячи себе, він вихопив пляшку й чималенько надпив: терпка рідина миттю прокотилася його зсудомленим горлом, але легше від цього не стало.

― Цілителі говорять, що варто почекати…

― Ти б побільше вірив тим пройдисвітам! ― гучним пирханням перебив його Денис, відбираючи пляшку. ― Антиспогад ― от що Діана потребує.

― Я в курсі. Але де його дістати попри заборону, може, підкажеш, а? ― єхидно гаркнув Майк.

Злегка примружені очі Дениса з інтересом зблиснули:

― Отже, ти таки вибрав Діану, а не її спогади. Як цікаво! І так не схоже на тебе… ― враз спохмурнів той, занурюючись у власні думки.

Нагороджуючи недруга роздратованим поглядом, Майк вихопив у нього пляшку й пригубився до горла.

― Ніщо не залишається за ширмою невідомості, ― ні з того ні з сього глухо зронив Денис, дивлячись ніби в порожнечу. ― Тим паче в нашому закритому від усього світу суспільстві. Рано чи пізно істина випливе назовні. Це лише питання часу. Доля любить підкидати нам сюрпризи, й іноді доволі несподівані. ― З усього видно, що фрази далися йому з величезним зусиллям, однак він хутко опанував собою, набравши байдужого вигляду.  

Це прозвучало так швидко й раптово, що Майк аж поперхнувся, проковтнувши всю відсіч. Лише тупо витріщався, мов баран на нові ворота.

― Ти там в філософи випадково не записався? ― огризнувся він, насилу зібравши думки докупи.

Денис нервозно захихотів, а Майк мимоволі напружився: ця ситуація надто ірреальна, щоб повірити в її правдивість.

― Мені потрібно вправлятися в ораторському мистецтві. Коли стану охоронцем, це буде в пригоді.

― Ти ніколи ― не станеш ― охоронцем, затямив? ― з розстановкою процідив Майк, стиснувши кулаки з такою міццю, що заледве не розтрощив пляшку.

― Мені не потрібна Діана, ідіоте, ― правильно розтлумачив його гнів Денис і відрубав: ― Мені потрібна влада. Але годі ділити шкуру невбитого ведмедя, ― зненацька перевів розмову він, блискавкою вихоплюючи пляшку. ― Потрібно спершу зміркувати, як врятувати принцесу з мертвого сну, правда ж?