Читати книгу - "Чому Захід панує - натепер"

class="p1">Китайський голод на ресурси (соєві боби, залізо, мідь, кобальт, деревину, природний газ та нафту) обіцяє на 2010-і роки постійні зіткнення з західними інтересами в дузі нестабільности. Китайські дипломати підкреслюють "мирне піднесення"[499] своєї країни (дехто з них навіть зводить тональність заяв до "мирного розвитку"), проте починаючи від 1990-х років західне занепокоєння постійно зростає. Наприклад, 2004 року китайський пошук заліза спричинив, за журналістським терміном, "великий каналізаційний грабунок"[500], тобто злодії по цілому світі крадуть накривки каналізаційних люків, потім їх доправляють до Китаю й перетоплюють. Чікаґо протягом лише одного місяця втратив 150 накривок. "Коли це скінчиться?" — питають західняки. Сьогодні накривки люків, завтра цілий світ. Згідно з одним з опитувань 2005 року, 54 відсотки американців вважають, що Китай становить "загрозу світовому миру"[501]; в опитуванні 2007 року американці назвали Китай другою за важливістю загрозою глобальній стабільності, поставивши поперед нього лише Іран[502].

Китай відповідає подібними компліментами. Коли літаки НАТО 1999 року скинули бомби на китайську амбасаду в Белграді й загинули троє журналістів, розгнівані натовпи закидали камінням західні амбасади в Пекіні та кидали запалені бомби на консульство в Ченду. Заголовок у газеті Чайна дейлі кричав: "ЛЮДИ СТРАЖДАЮТЬ ВІД ЗЛОДІЙСЬКОГО НАПАДУ"[503]. 2004 року Комуністична партія все ще наполягала на тім, що "стратегічна змова ворожих сил з наміром вестернізувати Китай та спричинити його розпад"[504] є реальною.

1914 року, коли найпотужніші європейські держави вкидали шайбу над руїною Османської імперії, сербській терористичній банді "Чорна рука" вистачило одного пістолетного пострілу, аби спричинити Першу світову війну. 2008 року комісія Сполучених Штатів дійшла висновку, що "імовірніше так, ніж ні, що десь у світі до кінця 2013 року в терористичному нападі буде застосовано зброю масового нищення"[505]. Позаяк нині найпотужніші держави вкидають шайбу над руїною європейських імперій в дузі нестабільности, про спустошення, що можуть вчинити такою зброєю Аль-Каїда чи Хезболла, страшно навіть подумати.

Суперечності в дузі набагато складніші та загрозливіші, ніж на Балканах сто років тому, бо можуть набути ядерного характеру. Ізраїль приблизно від 1970 року нагромадив великий арсенал; Індія та Пакистан 1998 року випробували атомні бомби; від 2005 року Європейський Союз та Сполучені Штати звинувачують Іран у прямуванні до такої самої мети. Більшість спостерігачів вважають, що Іран матиме атомну зброю десь у 2010-і роки, а це може спонукати півдюжини ісламських країн[506] шукати ядерних засобів стримування. Ізраїль вважає, що Іран матиме ядерне озброєння 2011 року, але може статися, що він не чекатиме, поки ситуація досягне цієї межі. Ізраїльські військові літаки вже зруйнували ядерні реактори в Іраку та Сирії, й можуть бути нові напади, якщо Іран далі виконуватиме свою програму.

Жодна американська адміністрація не зможе залишатися нейтральною, якщо в дузі нестабільности почнеться ядерна конфронтація між найближчими друзями та найзліснішим ворогом США. Не залишаться осторонь, мабуть, Росія та Китай. Обидві країни заперечували проти іранських ядерних амбіцій, але дали Іранові змогу подати заявку на приєднання до Шанхайської організації співробітництва[507], розпливчастого утвору, що займається здебільшого протидією американським інтересам в центральній Азії.

Повномасштабна східно-західна війна, звичайно, не може не бути катастрофічною. Для Китаю вона була б самовбивчою: США мають у двадцять разів більше боєголовок і, мабуть, у сто разів більше боєголовок, що напевне досягнуть ворожої території. У січні 2010 року Китай випробував протиракетну ракету, але далеко відстає від американських можливостей. Сполучені Штати мають одинадцять бойових груп на авіяносцях, Китай не має жодної (хоча 2009 року Китай почав будувати свого першого авіяносця). Перевага США у військових технологіях насьогодні непереборна. Сполучені Штати не змогли б і не хотіли б завойовувати та окуповувати Китай, але майже будь-яка війна, що можна собі уявити, закінчилася б принизливою поразкою Китаю, падінням Комуністичної партії та, можливо, розпадом країни.

Проте виграти таку війну було б для Сполучених Штатів майже так само погано, як для Китаю програти її. Навіть за не надто гострий конфлікт довелося б заплатити страхітливу ціну. Якщо Кимерика раптово та мстиво розпадеться, обидва партнери зазнають фінансового краху. Ядерний обмін був би ще гірший, він перетворив би західне узбережжя Північної Америки та велику частину Китаю на радіоактивну руїну, спричинив би загибель сотень мільйонів людей і кинув би світову економіку в некерований штопор. І що найгірше, китайсько-американський конфлікт легко міг би затягти Росію, що досі має найбільший ядерний арсенал у світі[508].

Отже, повномасштабна війна під будь-яким кутом зору є божевіллям. На щастя, переважна більшість експертної літератури запевняє, що в глобалізованому світі таке божевілля неможливе. Як каже один авторитетний фахівець, "жодна фізична сила не може звести нанівець силу кредиту"[509]. Згідно з іншим експертом, "міжнародний рух капіталу є найбільшим гарантом миру в світі"[510]. Третій додає, що війна "спричинить витрати таких величезних коштів і такі порушення торгівлі, що під час чи після війни може настати цілковитий занепад... кредитування та промисловости"[511]. Це означало б "цілковите виснаження й зубожіння, руйнацію промисловости та торгівлі, знищення влади капіталу"[512].

Це заспокоює, хоча згадані експерти говорили не про ризик китайсько-американського конфлікту у 2010-і. Всі вони писали між 1910 та 1914 роками, наполягаючи на тім, що складна мережа торгівлі та фінансів у модерному світі виключає будь-який шанс війни між великими європейськими державами. Ми всі знаємо, що сталося насправді.

Можливо, світові державні діячі щоразу відтягуватимуть нас від прірви. Можливо, ми відвернемо ядерний 1914 рік для наступного покоління; можливо, на п'ятдесят років. Але чи реалістично вважати, що ми завжди зможемо тримати бомби поза руками терористів та злодійських держав? Чи втримувати кожного лідера, незалежно від національних інтересів, від того, щоб він будь-коли не вирішив, що ядерна війна є найкращим варіянтом? Навіть якщо ми обмежимо розповсюджування зброї на теперішньому темпі, на 2060 рік у світі буде близько двадцяти ядерних держав і кілька з них у дузі нестабільности.

Щороку, коли ми уникаємо Армагеддону, загрози від апокаліптичних вершників далі накопичуються. Тиск на ресурси більшає, виникають нові хвороби, розповсюджується ядерна зброя, і — що найпідступніше — глобальна згуба може зсунути розрахунки непередбачним чином. Видається божевільним оптимізмом думати, що ми зможемо нескінченно шахраювати з усіма цими небезпеками.

Схоже, ми наближаємося до нової твердої стелі. Коли римляни досягли першої твердої стелі у першому сторіччі нової ери, вони мали два можливі виходи: знайти спосіб пробитися крізь стелю, й тоді суспільний розвиток стрибнув би вгору; чи не спромогтися пробитися, й тоді вершники