Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (продовження: 07.06)

Денис не чекав, поки я знову почну заперечувати, а просто взяв мене на руки й поніс до машини. В моїй голові все ще пульсувало, і я ледь могла триматися на ногах. Але він був рішучий. І я знала, що він, навіть якщо я захочу втекти, просто не дозволить мені цього зробити.

— Все буде добре, — сказав він, заспокоюючи мене, коли я за допомогою влаштувалась на передньому сидінні. Він накинув плед на мої коліна і натиснув на педаль газу.

По дорозі до лікарні я не могла залишити голову спокійною. Паморочення не припинялося, і я відчувала, як мій живіт важчає, наче хтось опускає мене на дно. Я намагалася говорити, але слова не виходили.

— Ти мовчиш, — сказав Денис, поглянувши на мене, — ти відчуваєш, що з тобою не так, Віка? Ти серйозно не хочеш, щоб я переживав?

Я відчула, як серце почало битись швидше. Він знову правий. Чому я постійно намагаюсь тримати це все в собі?

— Я... я не знаю... Просто... не хочу, щоб ти думав, що я слабка, — відповіла я тихо.

Денис не сказав нічого більше, але я відчувала, як його рука міцно стискала мою, неначе хотів сказати, що я не одна в цій ситуації. Всі мої спроби залишити цю ситуацію під контролем здавалися такими смішними й безглуздими, порівняно з тим, що насправді відбувалося.

Лікарня

Лікарня виглядала так, як я її пам'ятала. Все було стерильно і занадто світло. Я заплющила очі, бо світло стало нестерпно різким. Денис підвів мене до реєстратури, і я ледь могла тримати рівновагу.

— Віка, — сказав він, звертаючись до медсестри, яка приймала нас, — вона не почувається добре. Їй потрібно пройти огляд, терміново.

Медсестра запитала кілька стандартних питань, але я ледве відповідала, все було в тумані. Відчувала, як серце розривається, і страх чіплявся за кожну клітинку мого тіла.

— Віка, може, нам треба зробити УЗД? — спитав Денис, коли лікар увійшов до кабінету.

Лікар посміхнувся й порадив зробити кілька стандартних аналізів, щоб зрозуміти, чому в мене паморочиться голова й чому я відчуваю таку слабкість. Він перевірив моє артеріальне тиск, температуру, і врешті-решт сказав, що це все може бути наслідком сонячного удару, але також можуть бути інші фактори, зокрема й вагітність.

— Нехай пройде кілька днів, і якщо стан не поліпшиться, ми повторимо обстеження, — додав лікар, знову поглядаючи на мене.

Я не могла повністю зрозуміти його слова, але коли Денис взяв мою руку, я відчула певне полегшення. Він мовчав, але його присутність уже сама по собі була підтримкою.

Вихід з лікарні

Ми повернулися до машини, і я все ще була переповнена почуттями. Я боялася, що якщо не перестану приховувати, це все може зруйнуватися. Але Денис не дозволяв мені залишатися в самоті з моїми думками.

— Віка, я хочу, щоб ти знала, я буду з тобою, що б не сталося, — сказав він, знову обіймаючи мене, коли ми сідали в машину.

Моя голова ще пішла обертом, але від його слів я відчула, що якось трохи легше. Може, це й був сонячний удар, а може, я нарешті почала здаватися й дозволила собі довіряти тому, хто поруч.

Ми поїхали додому, і Денис, виявляється, вирішив, що залишиться вдома зі мною, щоб я відпочила. І це було, мабуть, найкраще, що могло статися.

— Якщо хочеш, можеш відпочити, — сказав він, коли ми зайшли до будинку. — Я приготую щось на вечерю.

Я посміхнулася й лягла на ліжко. Зараз я знала одне — незалежно від того, скільки непередбачуваних моментів ще буде, він завжди буде поруч, і це змушувало мене відчувати себе трохи спокійніше.