Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

― Спершу це дійсно було так, ― ледве чутно мовила вона, в незвичному для неї нервуванні кусаючи такі вже знайомі Денисові губи, до яких час від часу мимовіль опускався його погляд. ― Я справді хотіла дізнатися, що ти приховуєш. Одначе згодом це переросло в щирий інтерес…  

― В щирий інтерес? ― хрипким голосом повторив він, вимагаючи продовження.

― Не змушуй мене продовжувати фразу! ― вигукнула Дафні, правильно розтлумачивши його намір.

― Мені ж цікаво… ― всміхнувся Денис, підступаючи ближче, а відтак поклав руки на поручні, наобіруч від Дафні, не залишаючи жодного шансу на відступ. Тоді ж шепнув на вухо, мимохіть насолоджуючись її солодко-квітковими парфумами: ― Згорю ж від цікавості, крихітко. Що там за щирий інтерес, м-м-м? ― злегка потягнув він за оксамитову мочку зубами.

Дафні не залишилася осторонь та підтримала гру: обхватила його шию руками, а втім, станом відхилилася назад, аби відпарирувати, впившись у вічі:

― Згорай, а я насолоджуватимусь видовищем.

Денис, сміючись, однією рукою обплів її талію, а іншу запустив у шовковисте волосся. Вийшло трохи грубо, але він знав: Дафні не подобається надмірна ніжність.

― Ти прекрасна… ― прошепотів Денис акурат на її ідеальної форми вуста, які, втім, так і полюбляли шпигати гострими слівцями.

― От давай обійдемося без зайвого красномовства.

― Навіть якщо це правда?

Замість відповіді Дафні з вогнем притягнула його до себе й поцілувала у вуста: палко, жадібно, ненаситно. Не в змозі відмовити їй, адже й сам цього безумно жадав, Денис миттєво поглибив поцілунок, щосили притискаючи Дафні до себе. А втім, його руки не затрималися лише на її талії, але й стали вивчати, наче робили це вперше, всі округлі частини тіла.

Дафні не залишалася в боргу: бувши схожою на доведену до люті кішку, повсякчас вигиналася під його дотиками, а якоїсь миті, піддавшись пристрасті, так взагалі запустила пальці під його сорочку й стала не просто гладити спину, а нещадно дряпати, що змусило Дениса гучно застогнати й відірватися від її вуст. Але тільки на мить, бо далі він, одним вправним рухом посадовивши Дафні на поручні, аби та обхопила своїми стрункими та довгими ногами його талію, опустився вустами на шию, насолоджуючись вже її тихими, а часом і не дуже, стогонами. Цілував скажено, прекрасно усвідомлюючи, що залишаться засоси. Однак його вуста ― не небесна сталь: сліди блискавично зникнуть.

Вони цілувалися довго, повністю віддаючись одне одному в диких пестощах, розпечених до краю, водномить забувши про всі нагальні справи, аж поки в затьмареній жагою свідомості не виринув ― так несподівано й безглуздо! ― образ блакитноокої. Якого біса? Денис розгнівався на себе не на жарт, адже замість злющих очей Діани він має цієї миті думати тільки про жагучі Дафни! Тоді що за чортівня з ним зараз коїться?!

Хай там як, а образ блакитноокої підбурив його до ще ненаситніших проявів пристрасті, що аж кров закипала в жилах, стугонячи у всіх прихованих частинах тіла, мовби він намагався таким чином повністю вигнати її зі своєї голови… ― однак все надарма.

Безперечно, Дафні знала толк у поцілунках. Але навіть те, що вона виробляла з його язиком, як і відчуття її гострих нігтиків на своїй спині, аж ніяк не допомагало покращити його настрій, безнадійно зіпсований нежданим маренням.

Проклята блакитноока!   

***

На Атланту звільна опускався присмерк, розстеляючи увсебіч довгі химерні тіні, ― біля будинків загорялися перші ліхтарі. Вузенькі вулиці столиці поволі ставали безлюдними: мало-помалу вщухав рух, зачинялися одні за одними крамнички та майстерні, позаяк кожен бажав якомога швидше опинитися вдома й приємно провести час з рідними. Тільки-но ринкова площа продовжувала яскраво бовваніти поміж навколишньої міської тиші: незабаром в пошуках розваг сюди напливе молодь, якій страшенно задушно нудитися в гуртожитках чи домашніх стінах.

Денисові незрівнянно подобалася вечірня метушня Атланти. Щодуху перетинаючи ринкову площу, він на повні груди вбирав запах прянощів та смаженого м’яса, кави та глінтвейну; насолоджувався грою музик та суперечками покупців з крамарями за вдалий торг... Безумовно, тут вирувало життя: барвисте, веселе, іскрометне. І навіть в думці не посміє промайнути, що десь там, за межами цього простору, існує діаметрально протилежний світ: без шику та блиску, пронизаний свавіллям та несправедливістю по самісінькі вінця.

Саме на околицях Проклятого лісу й підіймалася завіса справдешнього життя Імперії Пір року. Забрідали туди або відчайдушні сміливці, або знавіснілі безумці, позаяк атмосфера там не для слабкодухих: подейкують, що лиховісне повітря не знало кордонів і проникало з нетрів Проклятого лісу аж до околиць. Денис вважав це небилицею брехливих пройдисвітів, оскільки, скільки б разів він не навідувався до тих територій, це жодним чином не впливало на його самопочуття. А турбувало зовсім інше: дух занедбаності.

З кожним кроком, який віддаляв Дениса від центра столиці дедалі в глухомань, ставало все менше вогнів біля зачинених зсередини будинків, вікна яких зливалися з темрявою, що здавалося, наче тутешні жителі взяли та й водномить вимерли. Однак про їхнє існування чітко твердив сморід людських відходів, який чимраз наростав і досягав свого піка акурат на кордоні з Проклятим лісом, від чого шлунок Дениса просто-таки скручувало вісімкою від нудоти, що нещадно підступала до самісінького горла. Як він не силкувався, а звикнути до цього запаху було поза його силами. Денис подумки смачно вилаявся: потім доведеться годинами приймати ванну, чимдуж шкрябаючи тіло найрізноманітнішими миючими засобами, однак навіть після цього сморід ще довго носитиметься за ним мерзенним шлейфом! Ех, достоту не таким Королівством він бажав правити…