Читати книгу - "Чому Захід панує - натепер"

занепад та загибель; тепер вони спричиняють Ніч. Вперше в історії лідерування є справді вирішальним. Можна лише сподіватися, що наша епоха, подібно до багатьох попередніх, дістане мислення, якого потребує.

В одинадцятому розділі я зробив висновок, що пояснювати, чому Захід панує, треба в термінах імовірностей, а не певностей, а стосовно великих перегонів двадцять першого сторіччя це твердження правдиве ще більшою мірою. Зараз шанси явно проти нас, але мені видається, що, якщо наша епоха здатна дістати те мислення, якого потребує, шанси стабільно зсуватимуться на користь Сингулярности.

Якщо протягом наступних п'ятдесяти років замість вуглеводнів постануть відновні чисті джерела енергії, вони могли б зменшити (хоча, безперечно, не звести до нуля) ризик того, що великі держави зчепляться за ресурси чи втягнуться у ворожнечу, що панує в дузі нестабільности. Вони могли б також сповільнити глобальну згубу, знизити тиски в дузі та піднести виробництво харчів навіть радикальніше, ніж це зробила промислова революція. Якщо робототехніка матиме досягнення, яких очікують багато науковців, розумні машини можуть врятувати багатих Європу та Японію від демографічної катастрофи й забезпечать дешеву працю та догляд, потрібний населенню, що старішає. Якщо нанотехнологія так само справдить сподівання, ми на початку 2040-х років могли б навіть почати очищати повітря та океани.

Проте наостанок є лише один прогноз, що на нього справді можна покластися: ані Ніч, ані Синґулярність насправді не виграє великі перегони. Коли настане 2045 рік (сто років по Хіросімі та Нагасакі; за Курцвайлем — час настання Сингулярности; за Шкловським та Саґаном — найпізніша дата Падіння Ночі), ми не задекларуємо кінець історії й не оголосимо переможця. Якщо (а я гадаю, так і буде) ми в середині двадцять першого сторіччя ще не допустимо Ночі, а суспільний розвиток злетить за дві тисячі очок, Синґулярність, що поставатиме, не так завершить, як перетворить перегони і, що найважливіше, змінить людську расу.

У реально довгій перспективі загрози, що так лякають нас тепер, мають дуже багато спільного з різноманітними силами, що в минулому знов і знов поштовхами зрушували еволюцію з місця. Раз за разом відносно раптові зміни довкілля створювали умови, за яких розквітали мутації й трансформували генофонд. Близько 1,8 мільйона років тому висхнення лісів східної Африки дало змогу химерам з великими мізками почуватися ліпше, ніж а habilis. Можливо, жорстока фаза льодовикового періоду близько ста тисяч років тому дала а sapiens подібну нагоду проявити себе. І тепер, у двадцять першому сторіччі, відбувається, мабуть, щось подібне.

Масове згасання вже триває, приблизно щодвадцять хвилин зникає один вид рослин чи суходільних тварин. Дослідження 2004 року дали оцінку, що в найоптимістичнішому випадку 9 відсотків з 10 мільйонів видів рослин та суходільних тварин до 2050 року зникнуть, а багато біологів очікують, що біологічна різноманітність поменшає на третину чи навіть наполовину. Дехто навіть говорить про шосте масове вимирання[527], за якого дві третини земних видів до 2100 року вимруть. Серед них можуть бути й люди, але, замість просто змести Ното з планети, жорстокі умови двадцять першого сторіччя можуть подіяти так, як це сталося 1,8 мільйона чи сто тисяч років тому, й дати змогу організмам з мізками нового типу — у цьому разі мізками, що об'єднують людину й машину, — заступити старі істоти. Не витоптавши нас, удари копит коней апокаліптичних вершників можуть зробити нам послугу й перетворити дитячі кроки до Сингулярности на новий великий стрибок.

Однак Синґулярність може бути анітрохи не менш жахливою, ніж Ніч. Згідно з уявленнями Курцвайля, кульмінація Сингулярности полягатиме у 2040-ві роки в злитті людського інтелекту з машинним, і ті з нас, хто до цього доживе, могли б у принципі жити вічно. Однак деякі люди, що мають у цьому найбільший досвід — технологи з армії США, — мають сумнів, що на цьому все зупиниться. Колишній полковник Томас Адамс, наприклад, припускає, що війна вже рухається поза "людським простором"[528], коли зброя стає "надто швидкою, надто малою, надто численною та... створює довкілля надто складне, аби люди спромоглися ним керувати". Він вважає, що технологія "швидко веде нас туди, куди ми не хочемо йти, але, можливо, ми неспроможні цього уникнути". Злиття людей та комп'ютерів може бути лише короткою фазою перед тим, як явище, що ми поблажливо називаємо "штучним" інтелектом, заступить а sapiens так само нищівно, як а sapiens заступили всіх попередніх мавполюдей.

Якщо Синґулярність приведе нас наприкінці двадцять першого сторіччя саме до цього, це означатиме кінець відомої нам біології, а з нею разом і кінець лінощів, страху та жадоби як рушіїв історії. В такому разі моя теорема Мориса — що зміни спричиняють ледащі, жадібні, лякливі люди (що рідко розуміють, що саме роблять) у пошуках легших, вигідніших та безпечніших способів робити різні речі — нарешті досягне своїх меж застосування.

Відома нам соціологія піде тим самим шляхом, хоча про те, якими правилами керуватиметься суспільство роботів, можна лише здогадуватися. До того ж Синґулярність, поза сумнівом, знищить стару географію. Давні відмінності між Сходом та Заходом на роботів не поширюватимуться.

Коли історики (якщо вони ще існуватимуть) подивляться з 2103 року назад на зсув від інтелекту на вуглецевій основі до інтелекту кремнієвого, їм це може видаватися неодмінним — так само неодмінним, як мені видаються зсуви від пошуку харчів до землеробства, від сіл до міст, від сільського господарства до промисловости. Може видаватися так само очевидним, що регіональні традиції, що розвивалися в первісних землеробських осередках від кінця льодовикового періоду, мають неодмінно злитися в єдину після-людську світову цивілізацію. Хвилювання початку двадцять першого сторіччя щодо того, чому Захід панує й чи це панування триватиме далі, можуть видаватися дещо кумедними.

Зійтися вдвох

 

усьому цьому є певна іронія. Я почав книжку оповіддю з розряду "а що було б, якби" про те, що китайська імперія 1848 року забрала принца Альберта заручником до Пекіна, а потім витратив одинадцять розділів на пояснення, чому такого не сталося. Я зробив висновок, що відповіддю на головне запитання цієї книжки є географія; карти, а не хлопці відправили маленького песика Ауті до Балморалу, замість відправити Альберта до Пекіна.

У дванадцятому розділі я міркував далі й припустив, що пояснити, чому Захід панує, великою мірою означає й відповісти на запитання, що буде далі. З такою самою певністю, з якою географія нав'язала панування Заходу, вона також нав'язує, що Схід надолужить відставання, використовуючи переваги своєї відсталости доти, доки його суспільний розвиток не перевищить суспільний розвиток Заходу.