Читати книгу - "Чому Захід панує - натепер"

Співрозмовники Фермі не одразу збагнули, що йшлося все ще про мешканців космічного простору. Фермі, поки їв, прокрутив у голові кілька чисел і був вражений тим, що якщо навіть зникомо мала частина з 250 мільярдів зір нашої галактики мають планети, придатні до життя[522], то в зовнішньому просторі мають юрмитися чужинці. Земля відносно молода, їй менше п'яти мільярдів років, тому деякі з цих видів мають бути значно старші та розвиненіші за нас. Навіть якщо їхні космічні кораблі так само повільні, як наші, все одно на вивчення всієї галактики їм треба щонайбільше 50 мільйонів років. То де ж вони? Чому не контактують із нами?

1967 року астрономи Йосип Шкловський та Карл Саґан запропонували протвережувальний розв'язок парадоксу Фермі. За їхніми підрахунками, якщо лише одна зоря на чверть мільйона тримає на орбіті одну придатну до життя планету, то на Чумацькому Шляху має бути мільйон потенційних чужинських цивілізацій. Те, що ми нічого не чули від жодної з них[523], має означати, що високорозвинені цивілізації завжди знищують себе. Астрономи навіть припустили, що вони неодмінно мали так вчинити протягом сторіччя після винайдення ядерної зброї, бо інакше чужинці мали б дуже багато часу на те, аби наповнити космос сигналами, що їх ми мали б сприйняти. Тоді всі свідчення (точніше брак свідчень) вказують на Ніч близько 2045 року, сторічних роковин Хіросіми та Нагасакі. (За дещо тривожним збігом, Курцвайль вказав на 2045 рік як рік Сингулярности.)

Це розумні міркування, але, як завжди, числа можна отримувати багатьма шляхами. Мільйон цивілізацій, що зазнали Ночі, є лише здогадом, а більшість розв'язків Дрейкового рівняння[524] (що запропонував 1961 року астроном Френк Дрейк як спосіб приблизно порахувати кількість цивілізацій в галактиці) насправді дають значно менші числа. Сам Дрейк порахував, що наша галактика за всю свою історію створила лише десять високорозвинених цивілізацій, а в такому разі ми можемо про позаземних чужинців нічого й не знати.

Зрештою, від парадоксу Фермі не надто багато користи, бо відповідь на запитання, чим завершаться великі перегони, лежить не на зорях, а в нашому власному минулому. Навіть якщо історія не може дати нам точних інструментів передбачання, що їх Азимов уявив собі у Фундації, вона все одно дає деякі досить вагомі натяки. Я вважаю, що лише вони дають реальні підстави для погляду в майбутнє.

На короткочасний період картини, встановлені в минулому, наводять на думку, що зсув багатства та могутности з Заходу на Схід неминучий. Перетворення в дев'ятнадцятому сторіччі давнього східного осередку на периферію Заходу дало Сходові змогу виявити переваги своєї відсталости, і остання з них — залучення величезної китайської незаможної робочої сили до глобальної капіталістичної економіки — відчувається ще й досі. Плутанина, внутрішні поділи та зовнішні війни можуть затримати Китай, як часто траплялося між сороковими роками дев'ятнадцятого та сімдесятими роками двадцятого сторіччя, але рано чи пізно — можливо, близько 2030 року і майже напевне до 2040 року — китайський валовий національний продукт перевищить продукт Сполучених Штатів. У якийсь момент двадцять першого сторіччя Китай вичерпає переваги своєї відсталости, але, коли це станеться, світовий центр економічного тяжіння все одно залишиться на Сході й буде поширюватися на південну та південно-східну Азію. Зсув могутности та багатства з Заходу на Схід у двадцять першому сторіччі так само невідворотний, як зсув зі Сходу на Захід, що відбувся у дев'ятнадцятому сторіччі.

Західно-східний зсув, безперечно, відбудеться швидше, ніж будь-коли в ранішій історії, але старий західний осередок тепер є далеко попереду в енергоздобутку на душу населення, технології та військовій потужності. Майже напевне в першій половині цього сторіччя він буде в якійсь формі підтримувати своє панування. Поки Сполучені Штати мають досить сили, аби діяти як глобальний поліціянт, великі війни відбуватимуться нечасто, подібно до того, як коли в дев'ятнадцятому сторіччі глобальним поліціянтом була Британія. Але десь між 2025 та 2050 роками американський відрив поменшає, як це було з Британією після 1870 року, і ризики нової війни будуть зростати.

Швидкі технологічні зміни можуть підсилити нестабільність, бо удоступнюють високотехнологічну зброю. Згідно зі Стивеном Мецом, професором Військового коледжу армії США, "якщо не такі самі, то паралельні технології будуть розвиватися [поза Сполученими Штатами], особливо через досяжну природу всіх цих речей. Ми досягли точки, коли поганим хлопцям не треба нічого винаходити, вони просто можуть все купити"[525]. У звіті РЕНД Корпорейшн 2001 року навіть була пропозиція, що "США та їхні військовики повинні в плануванні можливих військових конфліктів врахувати можливість того, що на 2020 рік Китай досягне значних технологічних та військових успіхів"[526].

Сполучені Штати напевне будуть першою нацією, яка створить функційного протиракетного щита, роботів та нанозброю, що зроблять участь людей застарілою, кібертехнологію, що зможе знейтралізувати чи взяти під контроль ворожих комп'ютерів та роботів, та супутники, що змілітаризують космос. Ризик лише в тім, що якщо — а це видається ймовірним — Сполучені Штати зможуть розгорнути усю чи частину цієї чудо-зброї до 2040 року, їхні лідери можуть піддатися спокусі використати тимчасову, але величезну технологічну перевагу, аби завернути свій тривалий стратегічний спад. Проте я гадаю, що це малоймовірно. Навіть у лихоманковій атмосфері 1950-х Сполучені Штати подолали спокусу вдарити по Радянському Союзові до того, як він збудує свій ядерний арсенал. Реальний ризик полягає, можливо, в тім, що інші нації, боячися американських мілітарних проривів у наступні десятиріччя, можуть вирішити радше вдарити першими, ніж відстати ще більше. 1914 року мислення такого типу зіграло велику роль у вступі Німеччини у війну.

Щоб утримати мир у бентежному двадцять першому сторіччі, потрібне величезне мистецтво керування державами. Я в цій книжці вже писав, що великі чоловіки/жінки та недолугі ідіоти ніколи не грали у творенні обрисів історії такої великої ролі, як вони собі думали. Я писав, що, замість міняти напрям історії, вони здебільшого могли пришвидшувати чи сповільнювати глибші процеси, рушієм яких були карти. Навіть найкатастрофічніші рішення, як-от війни Юстиніяна Візантійського та Хосрова Перського, початі між 530 та 630 роками н. е., лише пришвидшили розпад, що вже відбувався. Без війн Юстиніяна та Хосрова західний суспільний розвиток, можливо, почав би відновлюватися раніше, але навіть із ними розвиток зрештою стрибнув назад.

Однак після 1945 року лідери справді були здатні змінювати історію. Хрущов та Кенеді 1962 року підійшли до цього дуже близько. Ядерна зброя не залишає нам меж похибки, не дає другого шансу. Раніше помилки спричиняли