Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

***

Майк вперто чекав на Дениса під дверима таверни, аж поки стрілки кишенькового годинника не зупинились на восьмій. «Так і знав, що не варто було зволікати, піджидаючи цього ідіота!» ― в думці викартав себе він, шпарко обертаючись до входу. Однак не встиг Майк ступити і крок, як зсередини вибухнув дикий лемент: хтось озвіріло горлопанив, проклинаючи всіх і вся такою перченою лайкою, що Майк не впевнений, чи знайде її в словнику. А вслід скрипнули залізні петлі дверей, пропускаючи вперед знавіснілого Дениса, якого тримали за шкірки двоє міцно збитих вартових. І що цей бевзень вже встиг накоїти?

― Привіт, ― вишкірився Денис, раптово переставши пручатися.

― Якого біса, Дене? Ми домовлялися прийти разом! ― миттю збурився Майк.

― Та думав, ти спасуєш, ― роздратовано здмухнув волосся з чола Денис і знову загорланив: ― Трясця, та відпустіть ви мене нарешті!

Вартові тієї ж миті виконали його «прохання», з усією міццю виштовхнувши надвір, притім не забувши полити триповерховою лайкою й наполегливим побажанням більше носа свого сюди не потикати, інакше розправа буде безжалісною.

― Ви знаєте, взагалі, з ким маєте справу, прителепкуваті барани?! ― пригрозивши кулаком в порожнечу, Денис згарячу підвівся й стряхнув від бруду одяг.

― І це ти називаєш «непомітно проникнути в таверну»? ― не барячись, висловив обурення Майк, гнівно креснувши очима: через самовілля цього ідіота все діло може піти шкереберть!

Силкуючись втихомирити розбурхану пересердям кров, Майк зробив декілька важких ковтків повітря, а відтак запалисто потягнув на себе двері ― миттю зустрівся з поглядами вартових, які не віщували нічого хорошого, так ще й ті мечі виставили наперевіс. Ввічливістю просто-таки за кілометр тхне!

― Не пропустите нового клієнта? ― натягнувши на себе улесливу посмішку, прожебонів Майк, краєм ока помічаючи лисого чоловіка за баром, який пильно спостерігав за тим, що відбувається при вході.

― Якщо ти з ним, ― кивок на Дениса, ― то вхід заборонений, малий.

― Я? І з ним? Ну ви й смішні, ― реготнув Майк. ― Та я першим стою в черзі, аби всі потрухи з нього вибити.

― Ну то дерзай! ― шкірячи зубами, гавкнув вартовий. ― Покажи нам, як молодняк вчать розправлятися з супротивниками, а ми полюбуємося. Може, й самі чогось навчимося, ― гучно гигикнув він. Його сміх луною підтримали присутні, деякі з них навіть кухлі підняли, вимагаючи шоу.

Видихнувши, Майк повернувся до громом прибитого Дениса, в руках якого вже був нещасний кинджал, і витягнув з піхов меч, а затим, приречено зітхнувши, розвернувся до вартового з блискавичним випадом. Бачить Кровавий Місяць, він не хотів встрявати в бійку!

Ясна річ, вартовий миттєво парирував удар, відступивши притім вбік та глузливо вигнувши брови.

― Погратися вирішив, шмаркачу? ― сплюнув він і пішов у наступ, рубанувши мечем зверху вниз. Цей удар Майк з легкістю відбив, насуваючись вперед.

Наступні удари не забарилися: мечі схрещувалися, розсіюючи іскри навсібіч. Вартовий нападав неквапом, його випади були хоч і чіткими та цілеспрямованими, одначе такими, немовби той не вважав Майка за гідного супротивника. І це стало його фатальною помилкою: в поєдинках важлива не самовпевненість, ба більше, не сила та міць, а вміння з повагом оцінювати конкурента. До того ж, Майк мимохідь відмітив, що й вправність у вартового добряче кульгає: вочевидь, давно не практикувався з мечем.

Коли вони опинилися, раз за разом атакуючи один одного, всередині, звідусіль почувся гучний рев, а хтось, не розібравшись до пуття, що саме відбувається, кинувся з атакою на сусіда по випивці ― розпочався суцільний гармидер зі скажених вигуків, розтрощених кухлів та здичавілих галамселень.

Вкотре замахуючись мечем, Майк не забував краєчком ока слідкувати за лисим чоловіком, який і був, якщо вірити татуюванню на руці, тим самим Ескулапом: той спостерігав за бедламом безрушно та незмигно, мовби перебував між реальністю та сном. А втім, у Майка склалося стійке відчуття, наче чоловік спостерігав тільки за ним.

Тимчасом Денис, скориставшись вавилонським розгардіяшем, видер меч зі стіни й взяв на себе іншого вартового. Мимовіль Майк відмітив, що бився той дійсно вправно: впевнено тримав зброю, зі своїм ритмом йшов не боячись в атаку, використовуючи вагу супротивника проти нього самого, парирував удари так, наче насолоджувався кожним зіткненням леза.  

Ухилившись водночас як і від кухля, що летів йому прямо в голову, так і від удару клинка, який небезпечно просвистів акурат біля його щоки, Майк змахнув мечем понизу, аби змусити супротивника відступити вбік. Той був значно більшим за нього, тому такі рухи й виснажували його явно сильніше.

― А ти не промах, юначе! ― в розпалі битви вигукнув вартовий, скажено блискаючи очима. ― В твої роки енергію іншим чином варто збувати. Тільки глянь, які тут кралі! ― кивнув він на дівчат, які нестямно тремтіли, забившись в куток. ― А на другому поверсі є шикарні апартаменти, люксові.

Не знати чому, але останні фрази розлютили Майка не на жарт, що аж кров з шаленством бурхнула до голови. Скоріш за все, саме несамовита ярість, яка била через край, посприяла тому, що наступний його випад вийшов аж надто скаженим: різко опустивши меча по лезу вартового, Майк щосили штовхнув донизу ― меч супротивника із шумом випав з рук, описуючи коло. А відтак чимдуж відіпхнув ошелешеного вартового ногою ― той, заревівши, гепнувся як мішок з тельбухами, усім своїм поглядом виражаючи невіру у власну поразку.