Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

Він допомагає мені підвестися і, не відпускаючи руки, підводить до далекої шафи. Дістає звідти контейнер, який підписаний як «аптечка для персоналу».

— Доведеться кілька днів походити з перебинтованим пальцем.

Олег швидко дезінфікує травмовану фалангу та наклеює на неї жахливий текстильний пластир. Це той, який згодом і зубами не відгризеш, прилипає до шкіри так само як цукерка іриска до зубів.

Але я не зважаю.

Мені взагалі здається, що це все відбувається не зі мною. Це не мені Тітов дбайливо обробляє рану, це не він замість мене загрібає  віником дрібнесенькі часточки кераміки, що лишилися від розбитої чашки.

Виявляється, Олег може не лише натякати жінці щомиті про те, що вона його збуджує. Він може бути дбайливим та ніжним чоловіком, може безкорисно допомагати та виявляти співчуття.

— Яно, ти чого застигла мов статуя? З тобою все гаразд? Щось ти якась бліда стала.

— Все нормально, — сиплю я хворим горлом, яке так і не встигла змочити ані краплиною теплого чаю. — Просто не можу дивитися на кров, навіть власну.

—  Загоїться, поки весілля скоїться, — весело промовляє Олег.

Не стримуюся від посмішки.

— Цікаво чиєї?

— О, впізнаю справжню Яну. Тепер ти точно приходиш до тями. То ж пішли тоді працювати, помічнице, — Тітов спрямовує мене у бік свого кабінету.

—  Т-так, так. Я лише блокнот візьму.

Перед тим як пройти до кабінету Тітова, я занурюю руку до  власної сумки, шукаю рятівні льодяники від застуди, які прихопила зранку з дому.

— А де Денис Юрійович? — питаю я перше, що спадає на думку, коли заходжу до Олега.

— Вже пішов. Та не зиркай ти так навкруги, сідай хутчіше. — Олег вказує мені на стілець навпроти нього. — Що сподобався мій брат?

Своїм запитанням бос заводить мене в глухий кут. Я згадую свої безсоромні вигини, що робила на очах в його брата, і від сорому хочу залізти кудись під стіл.

Щоб мене оси вжалили, якщо я хоч раз утну щось подібне!

— Я просто так спитала. З ввічливості.

Кладу перед собою на стіл блокнот та розгортаю його на чистій сторінці. Треба припинити думати про свою ганебну поведінку. Якщо Олег й досі не звільнив мене з посади своєї помічниці, то не треба йому про це нагадувати. Треба працювати якомога завзятіше та відповідальніше.

— Сьогодні о дванадцятій годині дня у вас —  нарада у конференц-залі з тренерами складом клубу. О чотирнадцятій нуль-нуль — відкрите тренування команди.

— Відкрите тренування перенеси на завтра. Приблизно до четвертої мене не буде в офісі.

—  А куди ви подінетеся? — я абсолютно нетактовно формулюю своє запитання. Олег дивиться на мене з під лоба. — Тобто якщо дзвонитимуть в офіс, що мені відповідати? —   одразу ж виправляюся.

— Що я дуже зайнятий, або на нараді. Вигадаєш що-небудь. Я в особистих справах поїду.

— Зрозуміло, —  я знизую плечима на знак згоди та роблю собі позначку в блокноті.

— Може, хочеш щось передати нареченому?

— Кому?

— Хіба Самсонів не твій наречений?

—  А-а-а, то ви про Андрія. Так, так, наречений, —  хоча насправді він не є таким.

Андрій неодноразово заводив розмови про подальші плани, питав як я бачу наше майбутнє. Я завжди намагаюся уникати цієї теми та скеровую розмову до іншого.

Я ще не готова до чогось більш серйозного, напевно. Та й про що мова, якщо з Андрієм ми досі живемо окремо. Ми з Тімом у своїй квартирі, а Андрій сам у своїй.

Коли я ночую в Андрія, то час від часу ловлю себе на думці, що не уявляю як у його великій білосніжній квартирі раптом валятимуться іграшки сина, або десь у шафі будуть лежати дитячі речі.

Андрій дуже скрупульозний у питаннях порядку та чистоти, а ми з Тимуром у цьому плані трохи простіші. Якщо ми втомлені, то можемо спокійно лишити безлад у кімнатах до наступного дня.

Мені здається, якщо ми втрьох з’їдемося під одним дахом, то між мною та Андрієм порветься та нитка, що тримає нас зараз разом. Всі ці побутові дрібниці зламають нас як пару.

Олег більше не питає про Андрія. За що йому окреме спасибі.

Надавши ще кілька доручень, Тітов відпускає мене до робочого місця.

За досить короткий проміжок часу я виконую усі поставлені переді мною задачі. І поки від боса не надходить якихось нових вказівок, тож я вирішую провести ревізію високого стелажа з купою тек та документів, що знаходиться позаду мене в кімнаті.

Я маю вивчити, що у кожній з тек знаходиться і в якому порядку зберігається. Заодно й пил витру, що накопичився на полицях.

Час від часу паралельно відповідаю на дзвінки, зустрічаю відвідувачів та готую конференц-зал до наради. У метушні першого робочого дня я навіть забуваю про обідню перерву.

— Той хто вигадав робити полиці на такій висоті, певно ніколи не працював з документами, —  бубоню я, в черговий раз забираючись на підборах на драбину. —  Поки дістанеш ті теки, поки спустиш їх до столу, і в спортзал ходити не треба, — черговий стос товстих тек я вкладаю на робочий стіл.