Читати книгу - "Наші розбиті серця , Кетрін Сі"

Після сніданку я першим почав роботи у саду, а за тридцять хвилин до мене приєдналися інші працівники. На сьогоднішній день нам потрібно розчистити усю територію і вивезти сміття. Місіс Круз чітко дала зрозуміти, що палити сухе листя заборонено, тож доведеться складати усе у мішки і вивозити. Зрозуміло, чому вона платить такі гроші. Узявши з землі старі подерті рукавиці я одягнув їх і прийнявся до роботи. Потрібно прибрати всі чагарники. Ми усією командою обережно пробивалися між заростями. Іноді ми зупинялися раз у раз, щоб уважно розглянути кожен шматок землі, розчищений від старих гілок та бур'янів.

Я брав до рук корчовину та підкопував глибокі корені, що тягнулися, немов скількись невидимих ниток, до серця саду. Наше дихання було чутно на фоні розміреного шуму вітру та віддаленого пташиного щебету.

Я спостерігав за нашим трудом, розглядаючи відновлені шматки землі, де раніше панувала хаотична рослинність. Поступово, з кожним підрізаним чагарником та розчищеною ділянкою, сад починав нагадувати про часи, коли він був гарним та доглянутим, хоча я поняття не маю яким він був колись. 

У глибині душі мене злило те, що я працюю на сім'ю цього козла Шона. Та мені подобався той факт, що я зможу захистити Хейзел, якщо він захоче вдарити її. Це не має виглядати підозріло, оскільки будь-який нормальний чоловік відреагує на побиття жінки. Та от, я щось ще не бачив його у будинку. Потрібно запитати у Емілії, та так, щоб вона нічого не надумали собі. 

Літаючи у своїх думках, я не помітив як почався дощ. 

– Поки зупинимося! – вигукує один з робітників. – Продовжимо, як закінчиться дощ! 

Ми всі четверо пішли до будинку. Емілія відразу заварила нам чай та дала сухі речі. Однакові кофти темно-синього кольору з ініціалами Ш.К. 

– Він сказав викинути їх усі, як чудово, що я не встигла. 

Я хотів зірвати її з себе та зрозумів, що це знову таки буде проявом емоції. До біса. Мені огидно, та іншого одягу немає. 

Ми сподівалися, що дощ вщухне хоча б до обіду, та він ставав усе сильніше.

– Сьогодні ми вже не попрацюємо, пані. – сказав Ральф, - один з працівників. – Навіть якщо він вщухне, по такому болоті ніхто не буде працювати. 

Емілія оглянула нас і те, у що ми були одягнені. 

– Гаразд, я поясню все місіс Круз, можете їхати по домівках. 

Мені досі дивно, що я один залишаюся у цьому будинку, хоча всі інші їдуть по домівках. Можливо це Генрі домовився. 

– Дякую.

За хвилину вже нікого не було у вітальні. Емілія пішла за всіма зачинити двері,  і ось я знову один на один з Хейзел.

– Якщо захочеш їсти - скажи Емі, вона нагодує тебе. 

Хейзел взяла зі столу зелене яблуко і вже хотіла піти. 

– Вибач.. мені справді дуже шкода. 

– Ти про що? – здіймаю брови. – За що ти вибачився? 

Я не знав що відповісти, тому мовчки розвернувся і пішов на вулицю. Вона чудово вміє грати, не те, що я. 

– Ти куди? 

– Скоро повернуся. – відповідаю Емілії, що якраз повернулася до будинку, і потім зникаю за дверима. 

Мені потрібно купити сигарети, бо я точно не протримаюся без них. От, тільки я поняття не маю де тут магазин, ще й парасольку не взяв. Сьогодні точно “мій” день. 

За кілька будинків я помітив дідуся і запитав у нього дорогу. Пощастило, що хоча б у ту сторону пішов. 

Купивши сигарети і пляшку мінеральної води я вже йшов назад до будинку, як мене зупинило четверо чоловіків і запитали чи маю я сигарети. Я дав кожному по сигареті і хотів піти, та мені не дали цього зробити. Один із чоловіків, високий і кремезний, різко виступив вперед, блокуючи шлях. Інші троє зімкнулися з боків, заблокувавши всі можливі шляхи втечі. Я миттєво зупинився, мої очі розширилися від подиву. Я спробував відійти, але один з нападників, середнього зросту, вдарив мене в груди. Різка біль охопила мене,  але я навіть не спробував опиратися, або захищати себе від подальших ударів. 

Інший нападник, зі складними м’язами і злобним виразом обличчя, розгнівано схопив мене за плече і жорстко штовхнув його назад, і я впав на мокру бруківку. Після цього він і інші нападники почали наносити удари ногами і руками, не даючи жодної можливості втекти або захиститися. Вода в калюжах, що стікала з дощу, змішувалася з кров'ю, створюючи жахливу картину на вулиці. 

З часом напади стали менш інтенсивними. Нападники відступили і залишили мене самого на мокрій землі. Тихий гул дощу заповнив порожнечу, що залишилася після їхнього нападу, і мої тихі стогони стали єдиним звуком у пустій вулиці.

Вулиця знову опустіла, дощ продовжував падати, а моє тіло залишалося безпомічно лежати на мокрій бруківці, оточене калюжами, в яких відбивалася нечітка світлотінь того, що відбулося. 

Хто це були, і щоб вони від мене хотіли - я так і не зрозумів.