Читати книгу - "Трійця непосидючих, або халепа на трьох, Каріна Дубініна"

Сьогодні був особливий день. Батьки з самого ранку вирушили на роботу, залишивши мене під наглядом бабусі. Я не завжди любила проводити час із нею, але, вона знала безліч цікавих історій і завжди готувала щось смачненьке. Однак я ще не знала, що цей день принесе нам чимало пригод і невдач.

Прокинулася я раніше, ніж звичайно, від запаху свіжоспечених млинців, що наповнював наш будинок. Сонячні промені пробивалися крізь фіранки, заповнюючи кімнату теплом. Я швидко вискочила з ліжка і, одягнувшись, побігла на кухню.

— Доброго ранку, моя люба, — привітала мене бабуся, коли я забігла на кухню.

— Доброго ранку, бабусю! — весело відповіла я, сідаючи за стіл. Переді мною вже стояла тарілка з млинцями, вкритими медом і ягодами.

— Тобі сьогодні цілий день бути зі мною, — продовжувала бабуся, підморгуючи мені. — Тому після сніданку ми разом будемо готувати твої улюблені пиріжки з вишнею.

Я з радістю закивала головою. Пиріжки з вишнею були моїми улюбленими, і я вже уявляла, як ми їх разом ліпитимемо, хоча я і дуже хотіла швидше зустрітись з Валькою.

Після сніданку ми з бабусею взялися до роботи. Бабуся дістала з шафи стару кулінарну книгу, з пожовклими сторінками, які вона, мабуть, використовувала ще з молодості. Я уважно дивилася, як вона замішувала тісто, і час від часу питала, коли можна буде спробувати. Бабуся терпляче пояснювала кожен крок і давала мені доручення: спочатку просіяти борошно, потім вимити вишні. Все йшло чудово, поки не настав час ліпити пиріжки.

— Ірко, розкатуй тісто обережно, щоб воно не рвалося, — нагадувала бабуся.

Я намагалася, але тісто вперто не хотіло слухатися. Воно липло до качалки, а потім раптом порвалося на два шматки. Я зітхнула, але бабуся лише засміялася.

— Не хвилюйся, ти вчишся, — сказала вона. — Спробуймо ще раз.

Ми продовжували працювати, і незабаром у нас з’явилося кілька красивих пиріжків. Я вже почала уявляти, як вони будуть смакувати, коли раптом задзвонив телефон. Бабуся підійшла до нього і взяла слухавку.

— Так, звісно... Добре, зараз буду, — почула я, як вона говорила комусь.

— Іро, мені потрібно на кілька хвилин вийти до сусідки, — звернулася до мене бабуся. — Ти поки що дивися за пиріжками, що печуться. Вони майже готові, тільки не забувай перевіряти духовку.

— Добре, бабусю, — впевнено відповіла я, хоча всередині трохи хвилювалася. Дивитися за пиріжками здавалося важким завданням.

Бабуся вийшла, залишивши мене одну на кухні. Я кілька разів заглядала у віконце духовки, але пиріжки все ще не були готові. Я вирішила трохи почекати і сіла на диван у вітальні, взявши книжку з чудернацькими малюнками. Але через кілька хвилин мені стало нудно.

— Що ж, перевірю ще раз, — пробурмотіла я собі під ніс і побігла назад на кухню.

Як тільки я відчинила дверцята духовки, щоб перевірити пиріжки,і витягнула їх, в той самий момент почувся гучний дзвінок у двері. Я здригнулася і, несподівано для себе, впустила рушник і гарячу форму прямо додолу. Пиріжки впали на підлогу, і все навколо було вкрито шматочками тіста з вишнями.

— Ой-ой-ой, — прошепотіла я, відчуваючи, як сльози підступають до очей.

Поки я розгублено дивилася на все це безладдя, дзвінок у двері повторився. Я швидко витерла очі і пішла відчиняти. Це був Валька.

— Привіт, Ірко! Я чув, що ти з бабусею вдома, і вирішив заглянути, — сказав він, усміхаючись. Але, побачивши моє збентежене обличчя, він нахмурився. — Що трапилося?

— Я... Я випадково впустила пиріжки на підлогу, — зізналася я, показуючи на кухню.

Валька глянув на безлад і посміхнувся.

— Не хвилюйся, зараз усе виправимо, — сказав він, заходячи всередину. — Давай но все приберемо, а потім спробуємо знову.

Ми швидко взялися до роботи. Я підбирала шматочки тіста і вишні, а Валька дістав швабру і допомагав витирати підлогу. Ми впоралися досить швидко, і кухня знову виглядала чистою, хоча я була трохи засмучена, що наші пиріжки були зіпсовані.

— Тепер що? — запитав Валька, коли ми закінчили.

— Можемо спробувати зліпити нову партію пиріжків, поки бабуся не повернулася, — запропонувала я. — Але в нас не залишилося тіста...

— А як щодо нової пригоди? — запитав Валька, підморгуючи. — Може, підемо в підвал? Я чув, там є багато старих речей. Можемо знайти щось цікаве.

Я замислилася. Підвал завжди здавався мені таємничим і трохи страшним місцем, але разом з Валькою це могло бути цікаво. Горище то ми вже дослідили. Успішно чи ні, судити не нам.

— Гаразд, тільки недовго, — погодилася я. — Поки бабуся не повернулася.

Ми тихо вийшли з кухні і спустилися до підвалу. Двері скрипнули, коли ми їх відчинили. Всередині було прохолодно і трохи пахло старими речами. Ми ввімкнули світло, і я побачила безліч коробок, полиць з книжками і різні старі речі, які, здавалось, давно були забуті.

— Дивись, скільки всього тут! — вигукнув Валька, витягаючи з коробки старий альбом з фотографіями.

Ми почали розглядати речі, знаходячи старі іграшки, дитячі книжки, які ще в дитинстві читала моя мама, і навіть якісь старі інструменти. Але найбільше нас зацікавила велика, стара скриня в кутку підвалу.