Читати книгу - "Порожня труна"

Однак стара медсестра не простягнула руку. Її охопив якийсь безпричинний страх, незрозумілий і раптовий.

«Що це йому забаглося? — подумала вона. — Чому він пропонує мені таку щедру винагороду! Ні, тут щось не те! — Вона відступила на крок. «Боже милий! Хіба знаєш, з ким доводиться мати справу в таку пору? Що йому треба, цьому таємничому відвідувачеві? А може, він убивця чи якийсь злочинець?»

Задкуючи, Фелісіте пробурмотіла:

— Дуже дякую, добродію, але я на це не згодна. В мене є інструкції, яких я дотримуюся. Пан доктор Дроп відпочиває, я не можу його будити. Врешті, я вам уже сказала, що пан професор не приймає раніше одинадцятої ранку. — І вона рішуче повернулася. — На добраніч, — додала вона.

Не встигла медсестра ступити крок, як тремтячий голос змусив її завмерти на місці.

— Пані, пані, — благав невідомий, — будьте ласкаві, відчиніть мені, це дуже потрібно.

Чоловік схопився за грати і тряс їх, наче збирався розламати.

Фелісіте пополотніла від жаху. «Так, це злодій», — подумала вона. І хоч ноги у неї підточувалися, вона кинулася навтіки. Та не пробігла й десяти метрів, як почула позаду себе страшний брязкіт. То тряслися грати: розлютований чоловік учепився за них з усієї сили.

— Боже мій! — задихано вигукнула Фелісіте, наддаючи ходи. — Хоча б я встигла добігти до будинку!

В голові у неї була лиш одна думка: дістатися до ганку й замкнутися щонайнадійніше в головному корпусі. Але за професійною звичкою, аби не побудити хворих, — а турбота про них ніколи її не покидала — вона не кликала на поміч. Старенька бігла з усіх своїх сил, проте не кричала. Вона водночас була налякана і відважна. Все це тривало лише кілька секунд. Фелісіте почула, як щось гупнуло, і здогадалася: це чоловік перескочив огорожу на замерзлу землю. І зразу ж почула, що її гукають. Невідомий горлав до неї:

— Та зупиніться ж ви, стара недотепо!.. Господи, я ж не вбивця якийсь, я вам кажу, що мені конче потрібно…

Фелісіте побігла ще швидше. Та яка могла бути швидкість у її старих ногах? Хоч як вона поспішала, але за якусь мить почула, що незнайомець її наздоганяє. «Пропала», — подумала старенька.

Вона спинилась, склепила долоні, чекаючи удару ножем чи револьверного пострілу. Та нічого подібного не сталося. Невідомий зупинився за кілька метрів від неї і почав її лаяти:

— Господи! Та не бійтеся, ви, стара дурепо! Ви ж бачите, що я навіть не підхожу до вас! Я не вбивця, сто вам чортів! Я чесна людина і прийшов спитати про одну хвору…

При слові «хвора» Фелісіте піднеслася духом. Звичайно, коли йшлося про хворих, все можна пробачити. Вона стільки працювала в клініці, що добре знала, як болісно переживають люди, що їх спостигла хвороба.

Хвороби, поряд з якими минало все її життя, страждання, які вона бачила навколо себе, смерть, яка весь час таїлась у цьому будинку, де мучилися й помирали безнадійні пацієнти, привели її до переконання, що коли ті, хто спіткався з недугою, поводилися свавільно, засуджувати їх за це не слід.

Трохи заспокоївшись, старенька запитала:

— Коли йдеться про хворих, то так і кажіть, якого дідька мовчати! Перш за все, яку це хвору ви маєте на увазі?

Невідомий завагався.

— Я не можу вам цього сказати. Мені треба побачитися з професором Дропом.

І раптом чоловік кинувся навколішки прямо в траву.

— Будьте ласкаві, — благав він, — не гайнуймо часу, не зволікаймо, ви ж бачите, що я не вбивця і не диявол, ідіть за професором, клянуся вам, що заплачу скільки треба, зроблю все що завгодно, але мені вкрай треба з ним побачитися…

Фелісіте зовсім заспокоїлася.

«Дивак», — подумала вона.

А в це, на її думку, пречудове слово, вона вкладала найнадзвичайніші визначення. Диваком для неї був і надто занепокоєний, турботливий родич, і зовсім байдужий приятель, і хвалькуватий та безсоромний спадкоємець.

«Він дивак!» — вдруге сказала собі Фелісіте.

І наважилася.

— Ви так дивно поводитеся, добродію, але то пусте, коли йдеться про хвору, я не можу на вас сердитися, ходімо зі мною, я спитаю, чи професор Дроп схоче вас прийняти.

Отак, у супроводі медсестри, невідомий за кілька хвилин опинився в скромно вмебльованій приймальні, де більше клопоталися про чистоту, ніж про вишуканість.

На долівці не було навіть килима, а прості, пофарбовані в біле дерев'яні і меблі, видно, щодня вимивали милом.

— Сядьте, — звеліла старенька відвідувачеві. — Я сходжу подивлюся.

Невідомий зайшов до приймальні, зняв капелюха, зітхнув. Фелісіте зникла.

Медсестра, правду кажучи, взялася за вельми неприємну справу. Певна річ, професор Дроп у будь-яку годину дня й ночі ладен був урвати свій відпочинок заради хворих. У складних випадках, коли стан здоров'я котрогось із пацієнтів вимагав його присутності, він без вагання поспішав на поміч. Але це зовсім не означало, що йому подобалося, коли його турбували поночі.

Цей великий трудівник, людина науки, як і всі інтелектуали, потребував і довгого сну. Найчастіше він спав як убитий, як людина, виснажена важкою працею, тож йому важко було пробуджуватися серед ночі.

Фелісіте, що була на службі у професора не з учорашнього дня і встигла вивчити його слабкі місця, йдучи до телефону, щоб переговорити з ним, невдоволено щось бурмотіла.

Вона довго крутила ручку апарата й гукала «алло», перш ніж їй відповів професор, що ніяк не міг прокинутися.

Зрештою до медсестри долинув його хрипкий зі сну голос.

— Алло! Що вам від мене потрібно? Що там таке? Це ви, Фелісіте?

— Так, я, пане доктор. Дуже перепрошую, що вас потурбувала, але тут сидить один добродій, який дуже хоче вас бачити з приводу однієї хворої. Він і перескочив