Читати книгу - "У злиднях Парижа і Лондона"

Кожен підрозділ мав особливі привілеї. У всіх паризьких готелях було заведено продавати поломаний хліб пекарям по вісім су за фунт, інші залишки з кухні — свинарям за якийсь дріб'язок і віддавати ці гроші плонжерам. Звичною практикою були крадіжки. Усі офіціанти виносили їжу. Направду, я нечасто бачив офіціанта, який би їв лише те, що йому дають у готелі. Кухарі крали ще більше, а ми в кафетерії хлебтали заборонені чай та каву. Винар у підвалі наживався на бренді: за правилами готелю офіціанти не могли зберігати у себе алкоголь, а лише йти до винаря за кожною склянкою. Винар до кожної склянки недоливав десь ложку й так накопичував чималі запаси. Якщо він тобі довіряв, то міг продати краденого бренді по п'ять су за келишок.

Серед персоналу були злодії, і якщо хтось залишав гроші в кишенях піджака, то їх там зазвичай уже не знаходив. Швейцар, який видавав нам заробіток і обшукував, чи не поцупили ми їжі, був найбільшим грабіжником у всьому готелі. З моїх п'яти сотень франків на місяць він протягом шести тижнів примудрився ошукати мене на сто чотирнадцять. Я попросив поденну оплату, тож швейцар видавав мені по шістнадцять франків щовечора й залишав собі гроші за вихідні неділі (які теж мали б діставатися мені), привласнивши так шістдесят чотири франки. Крім того, я іноді працював у неділю, за що — я цього не знав — мені мали давати додаткових двадцять п'ять франків. Швейцар не видавав їх теж, привласнивши так ще сімдесят п'ять франків. Я зрозумів, що мене обкрадають, лише в останній тиждень роботи, й оскільки не міг нічого довести, то спромігся вберегти тільки двадцять п'ять франків. Швейцар ошукував так усіх, хто був достатньо дурним, щоб йому довіряти. Він називав себе греком, але насправді був вірменом. Познайомившись з ним, я зрозумів значення приказки: «Краще довіряй змії, ніж єврею, і краще єврею, ніж греку, але ніколи не довіряй вірмену».

Серед офіціантів траплялися дивні персонажі. Наприклад, один джентльмен, молодик, який вивчився в університеті й мав добре оплачувану роботу в торговій конторі. Він підхопив венеричну хворобу, втратив роботу й тепер вважав за щастя бути офіціантом. Багато офіціантів прослизнули у Францію без паспортів, один чи двоє з них були шпигунами — це типова професія для шпигунів. Одного дня в їдальні для офіціантів зчинилася затята сварка між Моранді, грізного вигляду чоловіком з незвично широко посадженими очима, й іншим італійцем. Моранді відбив у того чоловіка коханку. Другий італієць був слабшим і з очевидним страхом перед Моранді викрикував непевні погрози.

Моранді з нього збиткувався:

— І що ти можеш мені зробити? Я спав з твоєю дівчиною, спав з нею тричі. Було нічогенько. Що ти можеш вдіяти, га?

— Я можу видати тебе внутрішній поліції. Ти — італійський шпигун.

Моранді заперечувати не став. Він просто дістав з кишені бритву й зробив кілька швидких змахів, неначе полоснувши по щоках супротивника. Тоді один з офіціантів відібрав у нього бритву.

Найдивніший тип, якого я зустрічав у готелі, був додатково найнятим працівником. Його взяли за двадцять п'ять франків, щоб на день підмінити мадяра, який захворів. Це був серб, кремезний моторний хлопець років двадцяти п'яти, що розмовляв шістьма мовами, зокрема й англійською. Здавалося, він знав усе про роботу готелю, й до середини дня працював, як раб. Тоді, щойно пробила дванадцята, він став неповоротким, уникав роботи, вкрав вино й зрештою дійшов до того, що не криючись сидів і курив люльку. Куріння, звісно, було заборонене й суворо каралося. Про це почув адміністратор і спустився поговорити із сербом, шаленіючи від гніву.

— Якого біса ти тут куриш? Що ти хочеш цим сказати? — закричав він.

— Якого біса в тебе така пика? Що ти хочеш цим сказати? — спокійно відповів серб.

Я не можу передати всього блюзнірства цієї фрази. Головний кухар, якби плонжер сказав йому щось таке, вихлюпнув би каструлю гарячого супу тому в обличчя. Адміністратор вигукнув: «Тебе звільнено!», і вже о другій годині серба звільнили, видавши двадцять п'ять франків. Перш ніж він пішов, Борис запитав російською, що це була за вистава. За його словами, серб відповів так:

— Дивися, топ vieux[115], вони мають заплатити мені денну платню, навіть якщо я працюю тільки до полудня, чи не так? Це закон. А який сенс працювати після того, як уже заробив свої гроші? Тож послухай, що я роблю. Я приходжу до готелю, наймаюся додатковим працівником і до обіду важко працюю. А коли настає полудень, то зчиняю такий шарварок, що у них не лишається вибору, крім як звільнити мене. Ловко, еге ж? Зазвичай мене звільняють о пів на першу, сьогодні о другій, але я не переймаюся, бо зберіг чотири робочі години. Єдина проблема, що в тому ж самому готелі двічі так не зробиш.

Здавалося, що він грав у цю гру в половині готелів і ресторанів Парижа. Мабуть, це досить легко зробити влітку, хоча готелі теж намагаються вберегти себе від таких працівників, наскільки це можливо зробити з допомогою чорних списків.

Розділ 14

За кілька днів я зрозумів головні принципи, за якими працював готель. Кожен, хто вперше потрапляє до кімнат обслуги, буде вражений жахливим шумом і безладом у гарячий час. Це щось настільки відмінне від розміреної роботи в крамниці чи на фабриці, що на перший погляд здається просто результатом кепського управління. Але насправді інакше бути не може, і ось чому. Готельна робота не дуже важка, але за своєю природою приходить хвилями й не може бути інакше організована. Ти не можеш, наприклад, засмажити стейк на грилі за дві години до того, як його замовлять. Ти маєш чекати до останнього моменту, коли назбирається купа іншої роботи, й тоді братися за все одразу, в шаленому поспіху. Як результат, у гарячий час ти працюєш за двох, що неможливо робити без шуму й сварок. Більше того, сварки є невід'ємною частиною процесу, бо витримати такий темп неможливо, якщо всі не будуть постійно звинувачувати всіх інших у байдикуванні. Саме з цієї причини протягом гарячих годин усі працівники лютували й лаялися, як чортяки. У цей час