Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

поміркованого і з гарної родини. Його мрії поступово тьмяніли за серпанком віку, тож він уже ні в що не міг вірити, а все ж любов до гармонії утримувала його в межах звичок, притаманних його народу та статусу. Він безрадісно мандрував велелюдними містами, сумуючи через те, що жоден краєвид не здавався йому цілковито справжнім; тому що кожен золотавий спалах сонячного проміння на високих дахах і кожен зблиск світла перших надвечірніх ліхтарів на загублених поміж будинків площах нагадували йому про давні сни і поглиблювали тугу за примарними землями, які він більше не міг знайти. Його мандрівки були лише насмішкою; навіть Велика Війна [51]заледве змогла його розворушити, хоч він від самісінького її початку служив у французькому Іноземному легіоні. Якийсь час він шукав собі друзів, але невдовзі втомився від грубості їхніх емоцій, одноманітності і приземленості їхніх візій. Він відчував якусь дивну радість від того, що всі його родичі були ген далеко, не підтримували з ним жодних контактів, бо вони б не зрозуміли його духовних прагнень. Зрозуміти його могли хіба що рідний дід, та ще двоюрідний дід Крістофер, але вони вже давно померли.

Тоді він знову повернувся до написання книжок, яке було покинув, коли перестав бачити сни. Але і в цьому він не знаходив задоволення чи повноти життя, бо ж на його розумі лежав відбиток земного буття, і він не міг думати про прекрасне, як робив те в минулі дні. Сардонічна іронія зруйнувала всі зведені ним присмеркові мінарети, а земний страх неможливого понівечив усі тендітні, прекрасні квіти в його чарівних садах. Всі ті провини, з якими він змирився, виливалися у слізливу сентиментальність його персонажів, а міфи справді важливих вимірів, визначних людських вчинків та життєвих подій опускали його піднесені фантазії до ледь завуальованих алегорій та дешевої соціальної сатири. Його нові романи мали такий успіх, якого ніколи не знали написані ним колись, а оскільки він знав, якими пустими вони мають бути, щоб потішити пустий натовп, він спалив їх геть усі та зарікся писати. То були вишукані романи, в яких він урбаністично висміював сни, які заледве окреслював, а проте він бачив, що їхня мудрованість робить книжки мертвими.

Після цього він витворив собі добре продуману ілюзію і почав бавитися в пошуки дивного і незвичного, використовуючи це як протиотруту від банальності. Проте більшість цих дивовижних речей невдовзі виявлялися убогими й нікчемними; він переконався, що популярні окультні доктрини такі ж порожні й закостенілі, як і доктрини наукові, і в них не виявилося навіть дещиці правди, яка б могла їх порятувати. Неприкрита тупість, фальш і хаотичність мислення — не мали нічого спільного з його снами і ставали на заваді втечі від життя розуму, що звик до вищих рівнів сприйняття. Тож Картер почав купувати дивні книжки, розшукував освічених і дивовижних людей незмірної ерудованості; він занурювався у незвідані глибини свідомості, вивчав таїни прихованих закутків життя, легенди незапам’ятної давнини, які опісля не давали йому спати ночами. Він зайнявся колекціонуванням раритетів, умеблювавши свій бостонський дім так, щоб він відповідав його мінливому настрою — по кімнаті на кожен відтінок, кожна витримана у відповідних кольорах, заповнена відповідними книжками і речами, облаштована для відповідного сприйняття світла, тепла, звуку, смаку та запаху.

Якось він почув про чоловіка з півдня, якого цуралися і боялися через блюзнірські речі, що їх він вичитував у давніх фоліантах та на глиняних табличках, які йому надсилали з Індії та Аравії. Він поїхав до нього, замешкав із ним і був учасником його дослідів, аж доки однієї опівнічної пори на старезному занедбаному кладовищі їх опанував жах, так що звідти, куди вирушили двоє, повернувся лише один[52]. Тоді Картер повернувся до Аркгема, жахливого відьомського містечка його предків у Новій Англії, де продовжував свої дослідження у нічній темряві, поміж сивих верб і ветхих гостроверхих дахів, і ці дослідження змусили його назавжди відмовитися перегортати певні сторінки щоденника його божевільного предка. Але ці жахи довели його лише до межі дійсності, вони не були тією істинною країною снів, яку він знав замолоду, тож до п’ятдесяти років він втратив надію на будь-який спокій чи умиротворення у світі, надто заклопотаному для краси і надто мудрованому для мрій.

Осягнувши, зрештою, всю пустопорожність і марноту дійсності, Картер нудьгував, збавляючи день за днем, і поринав у смуток розрізнених спогадів його сповненої мрій молодості. Йому здавалося дурницею все те, що він навіщось культивував у собі все життя, тож через одного знайомого у Південній Америці дістав вельми особливу настоянку, здатну без страждань дарувати йому забуття. Проте апатія та сила звички втримували його від цього кроку; і так він нерішуче барився серед своїх думок про давні часи, зриваючи зі стін чудернацькі шпалери і повертаючи будинок до того вигляду, який він пам’ятав з дитинства — пурпурові вітражі, вікторіанські меблі і все інше.

Час усе минав, і що далі, то щасливішим він був від того, що зостався у цьому світі, бо релікти його молодості і його усамітнення змушували справдешнє життя з усією його мудрованістю здаватися страшенно далеким і нереальним; настільки, що крихта чарів і сподівань прокралася назад у його нічні сновидіння. Роками ці сновидіння знали хіба що перекручені відображення щоденних речей, які притаманні навіть найбанальнішим снам, але зараз туди повернулася іскра чогось дивнішого і шаленішого, чогось незрозуміло прекрасного і загрозливого, яке набувало вигляду болісно чітких образів його дитинства і пробуджувало в ньому думки про якісь давно забуті дрібниці. Тоді він часто прокидався, кличучи своїх матір та дідуся, хоч обоє вони уже чверть століття як лежали в могилах.

Аж однієї ночі дідусь нагадав йому про ключ. Цей сивий старий мудрець був геть як живий, він довго розповідав онуку про їхній прадавній рід і про дивовижні видіння шляхетного і чутливого чоловіка, який стояв біля його витоків. Він говорив про вогнеокого Хрестоносця, який перейняв страшні таємниці від Сарацинів, коли ті тримали його в полоні; і про першого сера Рендольфа Картера, який вивчав магію, ще за часів королеви Єлизавети. Розповідав дід також і про Едмунда Картера, який заледве уникнув повішення на процесі в Салемі і який заховав великий срібний ключ, успадкований ним від предків, у старовинну скриньку. Перш ніж Картер прокинувся, ґречний візитер оповів йому, де знайти ту скриньку; оту різьблену дубову скриньку правічних таємниць, прикрашену дивовижним різьбленим візерунком, яку ось уже два століття ніхто не відкривав.

Він знайшов її серед пилюки і тіней великої мансарди, закинуту і забуту в глибинах шухляди у високій скрині. Кришка її була десь із квадратний фут, а готичні різьблення так жахали, що Рендольф навіть не здивувався, чому жодна душа з часів Едмунда Картера не наважувалася її відчинити. Коли він її струснув, з неї не долинуло жодного звуку, і лише гострішим став запах таємничих незнаних прянощів. Можливо, той ключ, був лише напівзабутою легендою, адже батько Рендольфа Картера навіть не знав, що така скринька існує. Вона була обкута іржавим залізом, і ніщо на її поверхні жодним чином не вказувало на існування замка. Картер міг